Насті б виплакатися, але не могла. Наче якась деталька зіпсувалася в дyші. Може, саме та, що відповідає за сльози. Дивилася через вікно, як бавляться чужі діти. І шепотіла:
– Сину, як же ти міг?
…Настя знала, що син має наречену. Проте жодного разу не бачила дівчини. Лише на фото в його мобільному. А ще знала, що її батьки заможні. Статки за кордоном заробили.
– Юрку, коли познайомиш з Танею? – запитувала сина.
Той лише відмахувався. І ось врешті заявив:
– Танині батьки приїхали додому. Завтра – вечірка. Буду просити її руки.
– Чого ж ти так пізно кажеш? Треба приготуватися. На скільки гостей?
– Вечірка буде не тут, а в батьковій хаті.
– Як у батьковій?! Ти з ним спілкуєшся? Відколи? У нього ж інша сім’я. Він колись відмовився від тебе. Залишив нас.
– Залишив, у першу чергу, тебе. У батька свій будинок. Шашлики приготуємо. А в наших «хоромах» розминутися ніде. До речі, батько запропонував мені жити в нього.
– Яке житло маємо – таке маємо. Не піду я на ту вечірку.
– Я так і знав. Скажу – ти занедужала.
І справді, в її дyші зіпсувалась деталька.
…Йосип, колишній Настин чоловік, признався до сина, коли той закінчив виш і почав працювати в банку. З роботою Юркові пощастило: допоміг батько університетського товариша.
А Насті тяжко було вчити сина на зарплату медсестри. Підробляла. Трохи грошей рідний брат підкидав – також заробітчанин. Без його допомоги не вивчила б Юрка.
Йосип їх залишив, щойно син пішов до першого класу. Зустрів нову пасію посеред дороги. У Лесі автівка зіпсувалася. Йосип у ремонті толк знав. Допоміг молодій жінці привести машину до тями. Леся віддячила «рятівникові» кавою і звабливим поглядом. Запитала, чи можна зателефонувати, коли її чотириколісна подруга знову закапризує. Погодився.
Леся дала відставку чоловікові, який підсів на гру в карти. Програвав і тягнув з неї гроші. Тепер була вільною, заможною, при гарній роботі. Спершу зустрічі з Йосипом сприймала, як розвагу. Потім закохалася. Його дружина і син Лесю не хвилювали. Як і те, що не мав статків.
Вирішила «вирвати» Йосипа з сім’ї і зробити з нього бізнесмена. Свого часу Лесин батько довірив екс-зятеві станцію техобслуговування. Колишній благовірний у тому нічого не тямив. Цупив гроші. Станцію занедбав. От і хай наводить Йосип лад. А якщо добре піде, розширять бізнес.
Почувши про такі перспективи, чоловік не вагався. Що йому перепало від Настиних батьків? Двокімнатну квартиру розміняли на дві однокімнатні. Ще й гроші довелося позичати, аби доплатити. А тут.
Не допомогли Настині благання і синові сльози. Йосип зібрав свої пожитки і відкланявся з сім’ї.
Тепер Настя зрозуміла, чому Юрко жодного разу не запросив своєї дівчини в гості. Соромився. А зараз радий, що через довгі роки признався батько. Навіть Йосипова дружина не проти їхнього спілкування. Зрештою, дітей у них нема. Юрко – єдиний Йосипів син.
На вечірці ніхто й не згадував про Настю. Лише Таня запитала в Юрка, як мама. Той швиденько її забалакав.
Настя не знаходила собі місця. Згадала слова бабусі Палажки:
– Якщо світ клином зійдеться, повернися, дитино, туди, де тобі було добре. Може, розраду знайдеш.
А ще бабуся казала: найщасливіші місця на землі знають лише діти.
Куди ж податися, аби той клин вибити? Жаль, нема бабусі. І її старенької оселі із земляною долівкою, «вимащеною» глиною. У тій хатині Настя почувалася наче в казці після галасливого міста і квартири в багатоповерхівці. Бабусина комора пахла яблуками і збіжжям. А бабуся видавалась доброю феєю, яка приносила з пахучої комори гостинці.
А ще Настя любила річечку, що текла за селом. І бабуся її любила. Бо там колись зустрілася з дідусем. Закохалися, побралися. Бабуся довго була вдовою. Доки могла, ходила до річки. Мов на побачення зі своїм Васильком.
Той потічок просто звали річкою. Вона витікала з невеличкого джерела, бігла між полями і впадала у став. Може, тому, що річка була надто маленькою, їй не дали імені.
Сонячні промені освятили погожий осінній день. Застрибнули до кімнати. У Насті вихідний. До чого ж узятися? А, може… Через село, де жила бабуся, ходить багато автобусів. Настя попросить водія, аби зупинився на початку села. Звідти – пряма дорога до річки. Не хоче нікому пояснювати, чому приїхала. А вода не запитуватиме – просто буде слухати. І, може, стане ліком до детальки, яка зіпсувалася в її душі.
Річка, немов, стала ще меншою. Срібляста цівка серед поля. Чи то джерело замулилося, чи тому, що дощів було мало. Тут досі лежить камінь, на якому полюбляють сидіти люди. Де він такий, великий, узявся? Присіла. По обличчі текли сльози. Річка тихесенько щось жебоніла. Мов, упізнала свою гостю і втішала її.
Настя помітила вершника на дорозі. Думала, може омине. А він їхав у напрямку річки. З цікавості, певно.
– Настя?! Ти що тут робиш?
– Марко. А ти?
– Я ж фермер. Землю тут маю. Небагато, але вистачає. А ти з якого дива тут опинилася?
Марко, місцевий хлопець, колись проводив Настю з танців. А їй подобався Йосип із паралельної вулиці. Марко одружився на дівчині з сусіднього села. А Настя вийшла заміж за Йосипа.
Настя розповіла Маркові про своє життя, а він їй про своє. Давно розлучився з Лідою. Не хотіла в селі жити. Наполягала спродати усе й перебратися до міста. А він землю любить. Коней. Має садок розкішний. Пасіку. Міське життя не для нього. Що там буде робити?
Ліда судилася з чоловіком. Відсудила реманент, частину грошей.
– І все те залізяччя іржавіло. Не потрібне їй було. З принципу так вчинила, – розповідав Марко. – Зараз Ліда працює в Польщі. Кажуть, когось там знайшла собі. Я їй ні в чому не відмовляв. Якби у нас були діти, може, й Ліда була б іншою. А так. Батьків поxoвав. Якби не поле. Лише взимку короткі дні видаються довгими.
– Джерело, здається, замулилося, – змінила тему розмови Настя.
– Що? А, джерело. Треба почистити. Настю, ти голодна? Ходімо до мене, медом пригощу.
– Ні-ні, дякую. Не хочу, аби мене хто бачив. Тобі також цього не треба. Пліткувати почнуть. І мені вже пора.
– Я боюся засухи, сльоти у жнива, а не пліток. Та й моя хата край села, якщо ти хвилюєшся про своє реноме, – пожартував. – Коня напою і підемо.
Кінь глянув на Настю карими очима і фиркнув.
– Бачиш, навіть кінь сміється з твоєї упертості.
Після обіду Марко завіз Настю додому. А через кілька днів, під вечір, подзвонив у двері її квартири.
– Я тут в області, у справах був. Подумав, привезу тобі яблук, горіхів, меду. Ось, візьми гостинці.
– Гостинці. Так казала моя бабуся. Дякую. Не треба було. Яблука маю. В лікapні пригостили.
– Мало не забув. Я джерело почистив. Річка веселішою стала. Знаєш, вона має мaгію.
– Певно так, Марку.
Марко дивився на Настю таким поглядом, як тоді, коли проводив з клубу. І збирався сказати їй щось дуже важливе.
За матеріалами видання “Наш День“. Автор – Ольга Чорна
