– Здрастуйте, Наталіє Михайлівно, ваш син знову не хоче додому повертатися, – повідомила по телефону класний керівник.
– Зараз приїду, – відповіла, важко зітхнувши, Наталя.
Відправившись у школу, жінка зателефонувала чоловікові, який був на зміні: – Твій синок знову учудив: не хоче додому йти. Джерело
– Чому твій? Спільний у нас син.
– Ні, саме твій, бо весь в тебе: такий же впертий. А у мене є свій син: мій старшенький.
І після цієї фрази Наталія перервала розмову. Андрій – молодший син – навчався в третьому класі, і з ним, як вважала Наталя, одні проблеми. А Вітька – старший син Наталії від її першого кохання – Сергія. Наталя по молодості років бігала за Сергієм, впевнена в тому, що доб’ється свого. Але від Сергія їй залишився тільки Вітька, якого вона наpoдила в дівках. До п’яти років виховувала одна, в надії, що Сергій повернеться в селище і вони зійдуться.
Але тут став доглядати за Наталею В’ячеслав – неодружений, недавно відслужив хлопець. Наталя була трохи старша за нього, та ще з дитиною. Але Славка не подивився на її «причеп»: полюбив і одружився.
Але ось Наталя так і не полюбила Славку, хоч і наpoдила ще одного сина. Для В’ячеслава обидва хлопці були рідними, а Наталя, сама того не бажаючи, виділяла старшого. Між старшим сином і матір’ю з’явилося взаєморозуміння без слів. А молодший Андрій залишався як би на «відшибі». Тільки з батьком хлопчик відчував себе затишно і під захистом.
Кращі речі, іграшки мати купувала Вітькі, найдорожчий велосипед теж йому. Старший брав все як належне, а молодший починав розуміти різницю між собою і старшим братом. Але найобразливіше було, коли за відсутності батька Вітька ображав Андрія. Тому якщо батько був на зміні, Андрій вже кілька разів відмовлявся повертатися додому.
Одного разу його знайшли в сусідньому дворі на лавці, кілька разів він допізна простояв у школі, поки не подзвонили Наталії і не запропонували забрати дитину.
Цього разу Андрій знову залишився після уроків, поки класний керівник, йдучи додому, не помітила його.
– Ракітін, ти чому в школі? – поцікавилася вона. – Андрій, що трапилося, чому не йдеш додому.
Андрушко мовчав, опустивши голову. Він знав, що класний керівник подзвонить матері, і вона обов’язково прийде. Цього і хотів хлопчисько. Він чекав маму в надії, що вона прийде, обійме його і скаже: «Синку, підемо додому, пізно вже, їсти час».
Але всі Андрійкові мрії розбивалися, як тільки мати з’являлася на порозі школи:
– Іздєватєль, а не дитина, – схопивши сина за руку, обурювалася Наталія, – що ти мене ганьбиш? Ось прийдемо додому, випорю, не подивлюсь на батька – твого заступника. Покарання одне мені з тобою.
Вдома старший брат Вітька підливав оливи у вогонь, розповідаючи, що успіхи Андрія в школі не бозна які, вчиться з двійки на трійку, дисципліна кульгає. Мати стогнала, шкодуючи себе і лаючи Андрюшку і його батька В’ячеслава. По суті, вона зганяла злість на молодшого сина і чоловіка за нездійснену мрію жити з коханим.
В’ячеслав терпів претензії дружини і її несправедливе ставлення до молодшого сина. Але стався нещacний випaдок і В’ячеслав зaгuнув. Наталя, пoгopював, стала розшукувати Сергія – свою першу любов. «Забудь – говорили їй родичі, – чудес не буває».
Але диво все ж сталося: знайшовся Сергій, на той час вже два рази розлучений. І тут з новою силою спалахнула любов Наталії та Сергія, утворилася сім’я. Старший син Вітька і при В’ячеславі жив розкошуючи: ніхто його не ображав. А при рідному батьку і тим більше не життя, а суцільні поблажки.
Андрійко з підліткового віку почав підробляти, бо кожен день дорікали шматком хліба. Одного разу розвантажуючи фрукти, познайомився з чоловіком років сорока, який по-батьківськи почав ставитися до Андрія.
– Зайвий я, дядь Васю, в сім’ї, – поскаржився якось Андрій.
– Це як же – зайвий? – дивувався Василь.
– А ось так: зайвий син у батьків. Є у них один син, мій старший брат, а я як би випадковий, нелюбимий чи що.
– Це ти кинь! Ніякий ти не зайвий. Раз ти наpoдився на білий світ, значить є для тебе призначення якесь. І я точно знаю, що твоє призначення – не фури розвантажувати і оголошення по під’їздах розклеювати, а щось більше, значуще для тебе і для інших людей. Я ж бачу: ти тямущий, тому вчися, пробивайся і не здавайся. А сім’я твоя – це справа тимчасова. Виростеш, буде у тебе своя сім’я.
– Дякую, дядь Вась, ти мене розумієш.
– А так і повинно бути на світлі: у кожної людини має бути інша людина, яка б його розуміла.
Андрій став наполегливо займатися: з відстаючих вибився в хорошисти. Школу закінчив хоч і не відмінником, але майже без трійок.
І як ви думаєте, ким став Андрій? Хорошою, освіченою, шанованою людиною. Але до цього йому довелося пройти нелегкий шлях. Тепер Андрій В’ячеславович адвокат для неповнолітніх. Він не просто захищає підлітків, що стали на злoчинний шлях, а й намагається зрозуміти причину їх вчинків. І багатьом підліткам допомагає стати хорошими людьми.
Андрій пам’ятає, як був він зайвим сином в сім’ї і розуміє, що багато йде з сім’ї. Він вдячний тому випадковому зустрічному в його житті дяді Васі, який просто зрозумів його і знайшов потрібні слова.
