Викликала таксі. Виходжу, стоїть невеличка іномарка, а в ній водій – жінка. Ну, мене цим вже не здивуєш, сідаю в машину, привіталася. Дивлюся, а це Свєтка – моя однокурсниця.
– А ти як тут? Працюєш постійно? – здивувалася я, знаючи, що Свєта завжди технологом працювала.
– Тимчасово, у вихідні підробляю, коли час є.
– Зрозуміло, життя таке, що грошей не вистачає, – поспівчувала я. Джерело
– Так грошей би, може, і вистачало, але доводиться чоловікові на квартиру заробляти, – зізналася Свєтка.
– Це як, в якому сенсі? – не втрималася я від запитання.
– В прямому сенсі. Тринадцять років з ним живемо, і всі ці тринадцять років весь будинок на мені. Ти ж пам’ятаєш, який Ігор здоровий у мене – в сенсі зросту? Метр дев’яносто, та ще в ширину неосяжний. Всі думають, що такий мужик гори зверне. А він на дивані вилежується, та в телевізор вирячився. А живемо ми в приватному будинку. Правда, будинок з усіма зручностями. Спочатку такий будували, щоб клопоту поменше.
Але всеодно: в будинку робота є, навіть те ж вугілля скинути, город удобрити, а навесні скопати грядки, потім поливати, все літо вирощувати овочі. Ну, а Дімка мій взагалі городу перестав торкатися.
Гаразд, городу, тут вугілля привезли, так не могла його витягнути з дому. Уяви собі, лежить такий бугай, слава Богу, здоровий фізично, але допомогти не хоче. І тільки коли вже майже все перетягала, вийшов, нарешті, з дому, потягнувся, як котяра, зірвав з грядки огірочок, з’їв. А я, як кінь, працюю. Ні, це нормально?
– Це зовсім ненормально, – сказала я, – а якщо просто розлучитися?
– «Просто» не вийде, – зітхнула Свєтка, – йому жити ніде, у його матері невелика квартирка, до неї він не піде. Квартиру собі він теж самостійно придбати не зможе, у нього зарплата шість тисяч. Ось і вирішили ми з ним, що допоможу йому квартиру купити – студію невелику, щоб відчепився від мене.
– А якщо будинок розділити? – запропонувала я.
– Нізащо! – твердо відповіла Свєтка. – Будинок у нас хороший, упорядкований, дітям подобається на землі жити, та й я люблю з городом возитися. Ти, уявляєш, я в цьому році навесні однієї тільки розсади на п’ятдесят тисяч продала. У мене ж теплиця стоїть, так я в ній розсаду вирощую. У мене і помідори, і перець, і баклажани розкупили. А скільки я квітів продала! Даю оголошення, до мене прямо додому приїжджають. А зараз мама на ринку овочі мої продає, – теж додаткові гроші.
Так що будинок – ні-ні, продавати не хочу. А без своєї частки чоловік йти не хоче. На будинок гроші нам його мати давала і мої батьки дали. Мій батько, тоді ще живий був, будувати його допомагав, від бригади будівельної не відходив. І тепер моя мама сказала мені: – Краще б я тобі тоді розуму дала, ніж грошей, може ти іншого б чоловіка вибрала.
А що, вона має рацію, тільки тепер нічого не зміниш. Від чоловіка ніякого толку по господарству, мені діти вже більше допомагають, ніж він.
Ти знаєш, – продовжила своє одкровення Світлана, – у мене мрія є: як тільки чоловічка в нову квартиру відправлю, на ландшафтного дизайнера вчитися піду: подобається мені з землею возитися.
– Повністю професію хочеш поміняти? – уточнила я.
– Ну, спочатку так, для хобі, а потім може і поміняю. Напевно, з боку це смішно виглядає: бабі під сорок, а вона на заочне в інститут хоче вступити. Але нічого з собою вдіяти не можу, – це моя золота мрія. Сестра у мене на море мріє по два рази на рік їздити, а я мрію вивчитися на ландшафтного дизайнера.
– Слухай, Світлано, та нічого в цьому смішного немає. Навпаки, ти справжня оптимістка, руки не опускаєш. Єдине, прикро, що мужика свого обробляєш.
– Це тимчасово, – сказала Світлана, – я йому все-таки зароблю на квартиру, і тоді нехай звалює від мене.
Поки розмовляли, не помітила, як приїхала. Світлані я побажала удачі і терпіння, а ще грошей швидше заробити на квартиру і потім мрію свою здійснити. Блін, адже вона заслуговує щастя!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
