Таня завжди хотіла знайти свою маму і дізнатися, чому вона відмовилася від неї. А коли знайшла, не знала, що їй робити з цією правдою.
Учителька Таня допомагає своїм учням Ігорю й Андрійкові, не знаючи, що їх єднає спільне минуле. Поки вона шукає свою матір, до її рук потрапляє документ, який змінює уявлення всіх трьох про родину.
— Як тяжко бути богом, — такі думки миготіли в голові в Танечки.
У Тетяни Борисівни. Вона прочитала ці слова в якійсь забороненій, переписаній від руки книжечці із затертими літерами й заяложеними краями, і їй запали в душу ці слова. Хоча в яку душу, в голову звісно, адже в комсомолки не може бути душі. У неї чиста голова, ясні думки й відкрите обличчя.
І ось із цим обов’язковим набором справжнього комсомольця Тетяна Борисівна Іванова, колишня вихованка дитячого будинку, а потім студентка педучилища, успішна учениця й вельмишановна людина, іде на роботу похмурим осіннім ранком.
Школа в них нова, відкрили в приватному секторі їхнього містечка. Таня сюди потрапила за великим блатом. Її вихователька Ольга Семенівна допомогла залишитися в містечку, та ще й потрапити до нової школи!
Це для всіх ранок похмурий, а для неї, Танюшки Іванової, вельми веселий і усміхнений ранок.
Вона озирається на всі боки, щоб ніхто не побачив, підбігає до купки осінніх жовтих листків, трохи прихоплених морозцем, і, підчепивши ногою, високо підкидає їх у повітря. А потім вибігає на асфальтовану доріжку парку й поважно й шанобливо йде на роботу.
Так, і щодо бога. Вона не жартує, адже для них, малюків-першокласників, вона й є вищою істотою, і не мама, і не тітка… Але хтось дорослий, могутній і сильний, хто веде їх у цей світ… Учить не лише літерам і цифрам, а й життю, розмірковувала Таня.
Ах, які ж вони славні, ці її дітки. Ні-ні, хто б що не казав, але її «бешечки» найкращі…
Дівчатка всі в коричневих сукенках, у чорних фартушках, з білими плісированими комірцями й манжетами, з коричневими або чорними, рідко з темно-синіми бантами в косах.
Хлопчики в синіх формах, штанці й піджачки, а під ними світлі, відпрасовані дбайливими мамами сорочечки, і обов’язково носові хусточки в усіх діток, обов’язково…
Іде Танечка й уявляє, як зустрінуть її зараз малюки, як обступлять, як почнуть розповідати, що було на вихідних…
І лише один хлопчик стоятиме осторонь, Андрійко Малютин. Не такий він охайний, і сорочка пом’ята, і костюмчик не чистий, і волосся впертими вихрами стирчить угору…
Танюшка намагається його приручити, але він поки не приручається. Хоча на уроках сидить уважно, старається, працює.
До Нового року хлопчик трохи відтанув. Хлопці майже всією групою з садочка прийшли до школи, а він, Андрійко, наче один, як у вакуумі, а тут став до хлопців підходити, вони почали його запрошувати до своїх ігор, і до неї, до Тетяни Борисівни, почав по-іншому ставитися.
Хлопці любили свою молоду вчительку, і коли стали трохи старшими, за очі почали звати її мама Таня.
Танюшка знала про це й потай пишалася. Вона була в курсі всіх подій своїх учнів.
Одного разу після робочого дня, переробивши всі шкільні справи, йшла Тетяна Борисівна додому не поспішаючи. Насолоджуючись чистим морозним повітрям. Топилися печі, дим стовпом ішов у зимове темне небо, у вікнах горіли вогники, Танюшка любила тихенько йти й наче ненароком заглядати у вікна.
Ні, не стояти й витріщатися, а глянути, вловити затишок і спокій та йти далі. Там, у місті, немає такого затишку й спокою, як тут, де цілих три вулиці одноповерхових будиночків…
У Тані свій невеликий будиночок, ну як свій, школа виділила, невеличка затишна кухонька й кімната. Ну й що з того, що маленький, Тетяні одній саме раз.
Це перше в житті справжнє житло Тані, вона виросла в дитячому будинку й усе життя мріяла про те, щоб був свій куточок. Чи треба казати, що в Танюшки було чисто, тепло й затишно. Ніхто не міг повірити, що дівчина ніколи не жила в родині, вона наче черпала звідкись знання, як має бути, як правильно.
Ось іде Таня додому, уявляє, як затопить піч заздалегідь нанесеними дровами, розігріє вчорашній борщ, Таня свято вірить, що борщ треба їсти лише на другий день. Наріже тоненькими скибками ніжне, молоде, солоне з часничком сало, відріже окраєць чорного хліба… Сметана, — згадала Таня, — піду до бабусі Никулихи.
Купивши в сусідки сметанки й отримавши в подарунок вершків з-під сепаратора, задоволена Таня вирушила додому.
На засніженій лавці біля Таниного будинку хтось сидів. Підійшовши ближче, Таня впізнала нежданого гостя — Андрійка.
— Андрійку, а ти чого тут сидиш?
— Та от…
— Ану відчини мені хвіртку, руки замерзли.
Хлопчик ледве підвівся з холодної лавки. Видно, давно сидить, замерз, — подумала Таня.
— Давай заходь, я то думаю, хто б мені допоміг, піч розтопити треба.
Хлопчик сором’язливо стояв, а як почув про піч, миттю викликався допомогти.
Розтопили піч, поїли настоянного борщу, Тетяна Борисівна раптом дуже сильно захотіла млинців зі вершками, що дала бабуся Никулиха, прям от несила, любить Тетяна Борисівна млинці пекти, хоч медом не годуй, а дай їй млинців напекти. Добре, що Андрійко прийшов, а то напече, а їсти нікому.
Поїли, книжку почитали, уроки зробили, домовилися, що приходитиме Андрійко допомагати Тетяні Борисівні, млинці їсти… А то хто ж їй допоможе.
Почав ходити Андрійко до вчительки, повеселішав, став на уроках добре працювати.
На правах учительки навідалася додому до Андрійка.
Плакала потім довго, як уявить, як живе там хлопчисько, так серце кров’ю обливається.
Бруд, холод, п’яна мати, батько, а може, й не батько, але якийсь чоловік. Вона, мати, спала в купі лахміття, навіть голови не підвела…
Є ще старший брат, Ігор, теж оковиту куштував, Андрійко по секрету повідав.
Її, Андрійкову матір, і на жіночу раду викликають, і комісія ходить, нічого не допомагає, обіцяє, клянеться, плаче, і знову.
Таня пам’ятає, як на Восьме березня діти малювали листівки для своїх мам, Андрійко теж малював перекреслену пляшку й напис: «Не пий, мамо».
— Гей, учителько, стій, що скажу.
Від дерева відірвалася хитка фігура.
Таня трохи злякалася, але зупинилася, озираючись на всі боки, от навіщо вона пішла цим провулком…
— Та ти не бійся, я подякувати хочу за хлопця, за Андрійка. Вона ж, Зойка, п’є безпробудно.
— А ви? Ви хто?
— Я батько Андрійків, вона мене вигнала, цього прийняла… Андрійко бігає до мене, я за річкою живу. Іноді випиваю, я кочегаром працюю, і вантажником ще підробляю, ви якщо що, дрова там привезти чи що в магазині дістати треба… я зараз… безкоштовно, за хлопця спасибі. Я б забрав, вона не дає…
— А старший хлопчик? Ігор, здається?
— Ігорьоха, але… у нього свій батько, але я його не кривдив, він мене татком зве, він теж хороший… ти збережи мені хлопця, га? Хочеш, я тобі платити буду, а що? Все одно проп’ю…
— Ні-ні, ви що… я звісно, а ви не пийте, не пийте, ради от нього, ради Андрійка…
Тетяна бачить у школі Ігоря, хлопець-підліток, учителі кажуть, дуже розумний, але бояться, що зіпсується в такій родині. Наважилася, підійшла, соромлячись, попросила допомогти. Треба двері підправити, а в них з Андрійком сил не вистачає…
Дивиться підозріло. Махнув головою, незрозуміло, то чи так, то чи ні.
Увечері прийшли з Андрійком. Той перед братом викаблучується, роздягнувся, у капці заліз, що Тетяна Борисівна йому купила. Ігорьоха двері зробив, ще щось полагодив. Від грошей відмовився, ледве змусили його сісти поїсти. Покликали допомагати з млинцями приходити. Засміявся, почервонів, пообіцяв прийти.
Бачить Тетяна, хлопець на книжки дивиться зацікавлено, дозволила приходити брати, читати.
Пішли діти, Танюшка лежить у ліжку, думає, що хоч трохи тепла може подарувати цим бідним дітлахам.
Лежить, роздумалася, а яка в неї доля була б, якби не відмовилася від неї мати при народженні.
Раптом така ж була б. Що б із неї виросло? Стало Танюшці моторошно, розплакалася. Вона завжди мріяла знайти свою маму, чомусь про батька побіжно думала, а от маму.
Уявлялася вона Танюшці в білих шатах, молода, красива. Змусили злі люди кинути маленьку Танечку в лікарні, мама хотіла її потім забрати, але злі люди сховали її, Танечку. Але нічого, вона обов’язково її знайде…
Уже дорослою Танюшка продовжувала вірити в цю вигадану нею казку.
А тут… думки всякі в голову полізли, пора дорослішати й перестати шукати ту, що покинула, ту, яка за двадцять років не спромоглася навіть поцікавитися, чи жива та, що дев’ять місяців під серцем носила. Вона ж усе життя в цьому місті. Тут народилася, тут же й до дитбудинку потрапила, вивчилася, живе. Одними вулицями ходять… Захотіла б, знайшла давно.
Ще раз з’їжджу й усе! Вирішила для себе Таня. Начебто Ольга Семенівна через свої зв’язки дізналася дані матері Тетяни, або тієї жінки, яка її народила. Мати вона? Чи лише та, що дала життя, вже за це спасибі.
А поки спати.
Уранці на роботу, до своїх діток, уроки, гуртки, дівчачі секретики, хлопчачі розбірки…
Увечері додому з Андрійком разом ішли, весело балакаючи. Розповіла йому, що завтра поїде в гості до своєї виховательки, Андрійко спитав, чи можна йому поїхати?
А чому б і ні? Тільки вона рано поїде. Відправила спитати, може, відпустить мама з ночівлею. Побіг, довго не було, увечері, не пустила. Увечері, потемну, прийшов разом з Ігорем. Старший брат потоптався, зібрався йти, але Таня не пустила. Змусила допомогти з вінегретом і пюре з котлетами. Це вони так з Андрійком називали.
Обличчя в Андрійка було заплакане, хоч і ретельно вимите, але очі видавали.
— Мати, коли твереза, виховує його, ледве відбив, — сказав Ігор.
Гаразд, піду, а то мені теж дістанеться. А ти дивись, слухай маму Таню, — і осікся… — простіть, Тетяно Борисівно.
— Та за що ж? — а сама сміється, було б образливо, якби Гримзою звали, а так навіть приємно, тож не переживай.
Уранці рано встали й поїхали, як тут кажуть, у місто. Погуляли, купили дещо, Андрійкові звісно, Таня відтягувала час візиту до Ольги Семенівни, чогось боялася… Боялася, що її вже немає, матері. Або спилася, або навпаки, живе собі припіваючи…
Все ж пішли. Колишня вихователька зустріла привітно улюблену ученицю, та ще й саму з улюбленим учнем!
Попили чаю, подивилися дитячі фотографії, прийшла пора прощатися. Ольга Семенівна дістала листочок.
— Ось, Танюш… Дивись сама, може, не треба, вона ж одразу відмовилася від тебе, навіть імені не дала, неповнолітня була, тому так тяжко було дістати ці відомості. Ти уявляєш, вона ж сама з дитбудинку, Танечко… Може, ну її, га?
Таня потягнула листочок на себе, який міцно тримала в руках Ольга Семенівна.
— Ні, треба до кінця доводити все, ви мене так учили…
Нічого не значущі слова. Прізвище Ім’я По батькові. Рік народження, дата народження дитини, дівчинка, зріст, вага. Відмова…
Додому їхали мовчки. Андрійко все тулився, все намагався пожаліти, маленький, а душа велика.
— Вона жива?
— Не знаю, малюк. — Таня машинально вголос назвала хлопчика так, як давно звала подумки.
Таня продовжувала працювати, займатися з дітьми, вовтузитися з Андрійком, вигадувати роботу для Ігоря, щоб хлопець поїв… І продовжувала думати про ту, що народила, про матір.
Увечері, провівши хлопців, вирішила поїхати на вихідних до міської довідки й спробувати пошукати Її.
Дістала довідки, документи про відмову, переглядала черговий раз, знову все зважуючи, вирішуючи.
Хтось стукнув у двері, хлопці повернулися. Ігор книжку забув узяти, пройшов швидко, кинув побіжний погляд на листочок, що лежав, і завмер.
— Навіщо вам це?
— Що?
Філімонова Зоя Петрівна, це ж наша мати з Андрійком, для чого ви це?
Але Таня не чула… Вона заклякла.
— Ваша… мати… Вона ж Малютина…
— Це за Андрійковим батьком, він і мене усиновив.
Андрійко стояв з відкритим ротом і на всі очі дивився на Таню, не змигнувши.
Таня ж мовчки плакала.
— Тетяно Борисівно, Тетяно Борисівно, мам Таню, Танечко, вам погано? Простіть мене, — слова Ігоря долинали здалеку, наче крізь багато-багато шарів вати.
— Сестра…
— Що? Андрійку, яка сестра, що з нею? Де в неї ліки?
— Вона сестра наша… Твоя й моя… Вона… маму шукала.
І маленький Андрійко заплакав, прям зовсім як маленький, підбіг до Тані, обійняв її, уткнувся в живіт і плаче… і її відпустило, теж заревіла. І лише Ігор зрозуміти нічого не може, підсунула йому папірці, на, мовляв, читай.
Ось так Танечка, ось так…
Вони не знали, що їм робити з цією правдою. Мати поки була твереза, тому вирішили завтра поговорити.
Жалкувала вона? Каялася? Чи було їй цікаво, як жила покинута нею донька, яку народила вона в шістнадцять років? Хто його знає, швидше за все ні.
Вона не заперечувала того, що народила Танечку й залишила її, найголовніше, що через шість років від цього ж чоловіка вона народила Ігоря, ось так… Його давно немає, батька її старших двох дітей? А за що їй просити прощення? Он, людиною стала, а з нею… може й не вижила б…
Через два місяці приїхали забирати дітей, але в Тетяни Борисівни були готові документи, вона стала опікуном своїм двом братам. Хлопці переїхали до сусіднього міста.
Тетяна вивчила братів, вийшла заміж за вчителя фізики в школі, куди вона влаштувалася працювати.
Брати, коли виросли, теж створили свої родини. Живуть дружно, люблять розповідати історію, як вони знайшли одне одного, як сестра знайшла їх, братів.
Хлопці не соромляться свого минулого життя. Матір вони поховали.
А самі живуть, стараються, хлопці зовсім не п’ють міцного, посилаючись на те, що погана генетика. А Танюшка й не збиралася цього робити, навіть і без генетики. Але їм і так весело.
Перші її учні, її улюблені «бешечки», вони теж не забувають свою маму Таню. Шлють їй привіти з усіх кінців земної кулі.
Ось така вона, мама Таня…
