У нього зламалася машина і він сів у маршрутку. Там закохався у дівчину, яка сказала, що за півтора місяці виходить заміж. Тимур вирішив не питати, хто наречений, і за сорок п’ять днів перетворив своє життя на швидкісний марафон з квітів, кіно й ресторанів. Але в «Парижі», де він нарешті виклав на стіл оксамитову коробочку, його чекала розв’язка, якої він зовсім не очікував.
Моя машина зламалася в п’ятницю ввечері, посеред Житомира, на світлофорі. Мабуть, вона відчула, що від цього залежить моє особисте життя.
Евакуатор відвіз її на СТО, а майстер Степан, повільно витер руки ганчіркою й співчутливо сказав:
— Тимуре, це не на день. Це як мінімум на кілька.
— А в понеділок на роботу я як потраплю?
— Громадським транспортом, — урочисто відповів він. — Його теж іноді вигадують для людей.
Сім років я не їздив ні в автобусах, ні в маршрутках. П’ять років тому купив квартиру на околиці, але навіть не знав, які номери там зупиняються. У понеділок я виставив будильник на годину раніше й вийшов на кінцеву, вирішивши, що розберуся на місці.
Це була помилка. Холодний вітер різав обличчя, люди тулилися одне до одного, а я підходив до кожного з одним запитанням:
— Вибачте, а як доїхати до центру?
— Сімнадцятою.
— А можна й сорок третьою з пересадкою, — вставив хтось.
— А я їжджу тролейбусом, — додав дідусь з авоською.
Я підсумував: центру можна дістатися трьома способами, і тільки один із них не залишає в мене відчуття, що я вдома забув вимкнути праску. Тоді я підняв очі й побачив її.
Вона стояла трохи осторонь, у темно-синьому пальті й шапці, з якої вибивалося світле волосся. Дівчина тримала телефон, щоки в неї почервоніли від морозу. Я ніколи в житті не вірив у «кохання з першого погляду». Мені було тридцять чотири, я мав свою квартиру, роботу й упевненість, що вже все знаю. А тепер у мене всередині бухало серце, наче я щойно пробіг марафон.
«Це вона», — подумав я. І одразу додав: «На ній рукавички. Не видно, чи є каблучка».
Підійшов автобус номер сімнадцять. Вона рушила до дверей, і я, звісно, пішов за нею. Сісти поруч не вдалося: вона опинилася десь позаду, а я весь час озирався, перевіряючи, чи не зникла. Через кілька зупинок вона встала й віддала місце старенькій жінці. Тоді я теж підхопився:
— Сідайте, будь ласка!
— Дякую, не треба, — почала вона.
— Сідайте, я наполягаю. Я галантний кавалер.
Вона не стрималася й усміхнулася. А через дві зупинки поруч звільнилося місце, і ми нарешті опинилися поряд.
— Я Тимур, — сказав я.
— Каріна.
Більше нічого дізнатися не встиг. Їй задзвонив телефон, вона відповіла, махнула мені рукою й вийшла на наступній зупинці. Цілий день я ходив по офісу й не знав, що робити.
— Ти що, закохався? — підозріливо спитав мене мій друг Генка, коли ми зустрілися ввечері.
— Генко, я не знаю. Але, здається, це серйозно.
— Тимуре, у тебе вже тиждень вигляд, ніби ти дивишся на світ крізь рожеві окуляри з підсвіткою.
— Тиждень? Це був один ранок.
— Тоді все ще гірше, — зітхнув Генка.
Наступного дня я прийшов на кінцеву на десять хвилин раніше й весь час вдивлявся в натовп. Вона з’явилася за п’ять хвилин до відправлення автобуса, швидким кроком, і навіть не помітила мене. Я підійшов сам.
— Привіт. Учора не встигли поговорити.
— Привіт, Тимуре, — здивовано відповіла вона.
Вона запам’ятала моє ім’я. Я вирішив, що це знак.
У автобусі ми вже сиділи поруч і говорили про все й ні про що: про мороз, про ранні сутінки, про те, що весна колись усе ж настане. І тут задзвонив мій телефон. Телефонували з СТО: машина буде готова ввечері.
Я подивився на Каріну й зрозумів, що мені терміново потрібно щось вигадати.
— Слухай, — сказав я, — мені машину полагодили. Давай я тебе завтра підвезу на роботу? Не мерзнути ж тобі на зупинці.
— А це зручно?
— Нам по дорозі.
— Звідки ти знаєш, де я працюю?
— Я це відчуваю, — сказав я, аби знайти привід зустрітися.
Вона розсміялася й продиктувала свій номер. Не одразу, а після того, як я простягнув їй телефон зі своїм. Свій вона так і не дала. Лише пообіцяла подзвонити зранку.
Наступного дня я припаркувався біля зупинки й чекав. Вона зателефонувала з невідомого номера рівно о восьмій.
— Я на місці, — сказала Каріна. — Де ти?
— У синій машині, праворуч. Я махаю.
Вона вийшла з натовпу, сіла на пасажирське сидіння й усміхнулася. Ми їхали містом, і я дізнався, що вона працює економісткою, любить какао й дивиться тільки романтичні фільми. Це все я записав у голові, як на іспит.
І тут задзвонив її телефон.
— Так, привіт, можу, говори, — спокійно відповіла вона. — Сукню приміряти? Сьогодні? Ну, можу відпроситися на кілька годин, у другій половині дня. Так, обід і ще пара годин є.
Я зловив себе на тому, що вчепився в кермо.
— Сукня? — спитав я, коли вона поклала слухавку. — Готуєшся до весни?
— Ні, весільна, — без жодної емоції відповіла вона.
— Весільна?! — я мало не пропустив світлофор. — А коли весілля?
— Через півтора місяця.
В салоні запала тиша. Я дивився на дорогу, а в голові голосно крутилася одна думка: «Півтора місяця. Сорок п’ять днів». А потім друга: «Не питай, хто наречений. Якщо дізнаєшся, що він кращий, ти здасися».
— Тоді в мене є рівно півтора місяця, — раптом сказав я.
— На що? — здивувалася Каріна.
— Щоб завоювати тебе. Поки ти не вийшла заміж, ти формально вільна. А якщо вільна, то в будь-кого є шанс.
— Це логічно, — серйозно кивнула вона, але куточки губ у неї смикнулися.
— Тоді починаємо сьогодні. Кіно. Ввечері. Я купую квитки.
— Чому саме кіно?
— Бо в мене всього сорок п’ять днів, а мені потрібно вмістити всі етапи: квіти, цукерки, ресторани, прогулянки. Починаємо з кіно, бо воно найкоротше.
Вона сміялася всю дорогу до роботи.
Увечері я розповів Генці про свій план.
— Ти нормальний? — вражено спитав він. — Дівчина виходить заміж, а ти їй кажеш: «Є шанс»?
— Я нічого не знаю про того нареченого. І не хочу знати.
— Чому?
— Бо якщо він ідеальний, я відступлю. А так я хоч спробую.
— Знаєш, — зітхнув Генка, — ти або геній, або тебе треба оглянути в лікаря.
Наступного місяця я жив у режимі швидкісного залицяння. Квіти я купував не по одному букету, а то й по два, бо в мене не було часу на помилки. Квитки в кіно, цукерки, тортики, вечері в ресторанах. Скільки грошей я витратив, не розповідатиму. Мій банківський застосунок, мабуть, подумав, що мене зламали.
Каріна ніколи не відмовлялася, але й нічого не обіцяла. Вона була легка, весела й трохи загадкова. Додому до себе не кликала, а я ввічливо не питав. Іноді їй дзвонив якийсь Денис. Вона відповідала: «Так, домовимося», «Я встигну», «Це можна змінити, але тоді дорожче». Я стискав зуби й нічого не питав.
Проте в мене з’явилася звичка вести в голові календар. День двадцять третій: ми були на катку. День тридцятий: вона вперше подивилася на мене так, ніби я цікавий. День тридцять п’ятий: ми гуляли парком, і вона взяла мене під руку.
А на сороковий день я побачив рекламний щит. Не рекламу, а великий напис на білому тлі: «Аліно, виходь за мене. Твій Влад». Ми з Каріною одночасно підняли на нього очі.
— Раніше мені здавалося, що це романтично, — сказала вона.
— А тепер?
— Ні. Мені здається, що такі слова мають звучати тільки віч-на-віч. Хай навіть при людях, але особисто. Там, де є атмосфера.
— Наприклад, де?
— У Парижі, — мрійливо усміхнулася вона. — Кажуть, це місто для таких слів. Хоча я там не була. Я взагалі за кордоном не була, навіть закордонного паспорта немає.
Я весь день ходив замислений. Паспорта немає, значить, у Париж швидко не поїдеш. А часу в мене було рівно тиждень до весілля.
Я вирішив зробити їй пропозицію в ресторані «Париж», який є у нашому місті. Столик я забронював заздалегідь, кільце купив у ювелірному на проспекті. Його довго підбирала мені консультантка, яка після п’яти вигадливих питань сказала:
— Чоловіче, ви хоч знаєте розмір її пальця?
— Ні.
— А колір її очей?
— Сірі. Або зелені.
— Ви ризикуєте.
— Я знаю, — сказав я. — Але в мене немає вибору.
У суботу я заїхав по Каріну. Вона була в світлій сукні й з розпущеним волоссям, і я забув, що хотів сказати.
— Куди ми їдемо? — спитала вона, застібаючи пасок безпеки.
— Це сюрприз.
Коли я припаркувався біля ресторану, вона прочитала вивіску, подивилася на мене й нічого не сказала, тільки усміхнулася трохи довше, ніж треба.
Ми сіли за столик біля вікна. Нам принесли закуски, потім основну страву, і ми довго розмовляли про дрібниці. Я кілька разів відкривав рота, щоб почати, і щоразу замовкав.
— Каріно, — нарешті почав я, коли принесли десерт і каву. — Ти знаєш, чому ми тут?
— Мені тут дуже подобається, — щиро сказала вона. — Затишно й смачно.
— Я розумію, що це не Франція, але формально ми в Парижі?
— Формально — так.
Я дістав з кишені оксамитову коробочку й поклав перед нею.
— Ми знайомі недовго, — почав я, затинаючись. — Але я хочу, щоб ти сприйняла мої слова серйозно. Кажуть, після пропозиції в жінки є цілий рік, щоб дати відповідь. Тому ти не мусиш відповідати зараз. Нехай це кільце буде доказом моїх намірів. Я готовий чекати рік, і навіть більше, поки ти не будеш готова.
Каріна відкрила коробочку й завмерла.
— Боже, яка краса! — прошепотіла вона.
— Я хотів зробити це в справжньому Парижі, — швидко додав я, ніби виправдовуючись. — Але в мене немає часу чекати, поки тобі зроблять закордонний паспорт. Тому обіцяю: медовий місяць ми проведемо там.
Вона підвела на мене очі.
— Тимуре, а чого ти так поспішаєш?
— Бо хотів устигнути до твого весілля, — випалив я. — Я розумію, що не можу просити тебе скасувати весілля. Але я зробив усе, щоб ти сама прийняла таке рішення.
— Скасувати весілля? — вона здивовано підняла брови. — Навіщо?
— Щоб ми з тобою могли побратися. Колись. Коли ти вирішиш. Адже якщо ти за тиждень вийдеш заміж…
Каріна раптом голосно розсміялася. Так, що на нас озирнулися відвідувачі за сусідніми столиками. Я сидів і думав: «Вона сміється з мене. З того, що я наївно вирішив, ніби можу зруйнувати чуже весілля».
— Тимуре, — відсапуючись, нарешті сказала вона. — Я ніякого весілля скасовувати не збираюся. І це точно.
— Значить, усе було даремно, — тихо відповів я.
— Не збираюся, бо це було б несправедливо щодо Дениса, — додала вона. — Та й саме весілля Дениса мене не стосується.
— У якому сенсі? Ти ж сукню вибирала!
— У тому, що це весілля мого брата, — вона витерла сльози, які виступили від сміху. — Я до нього маю лише побічне відношення.
Я знерухомів.
— Брата?
— Так. Його наречена при надії, і два тижні тому вона невдало перечепилася на сходах. Її поклали в лікарню на збереження. Вона боялася, що не встигне до весілля нічого підготувати, тому Денис попросив мене допомогти. Я їздила в салон, приміряла сукні, робила фото й відправляла їй. Вона обере найкращу, коли її випишуть.
— Тобто… — я намагався скласти все докупи. — Ти… не виходиш заміж?
— Ні.
— А чому ти мені одразу не сказала?
— А ти не питав. До того ж ти сказав, що в тебе півтора місяці. Я вирішила, що ти хочеш потрапити на весілля Дениса як мій кавалер. Навіть домовилася з братом, що прийду не сама.
— І він не заперечував?
— Ні. Він сказав: «Якщо хлопець так старається, веди його».
Я закрив обличчя руками. Потім розсміявся й теж почав сміятися, як ненормальний.
— Тобто весь цей час я змагався з твоїм братом?
— З кимось ти точно змагався, — зізналася Каріна.
— А тепер? — спитав я, і серце в мене закалатало. — Мою пропозицію можна скасувати?
— Ні в якому разі, — похитала вона головою й повільно взяла коробочку. — Але тепер без поспіху. Я зроблю закордонний паспорт, і тоді ми повторимо цей вечір у справжньому Парижі. Домовились?
— Домовились, — видихнув я.
Вона одягла кільце. Воно сіло ідеально, хоча розмір я, звісно, вгадав навмання.
— До речі, — додала вона, підсуваючи до мене десерт, — коли ти сказав, що в тебе півтора місяці, я подумала: або він шалений, або в нього дуже мало часу. І вирішила перевірити, що з цього правда.
— І що вийшло?
— Шалений, — усміхнулася вона. — Але з терміном придатності на все життя.
Через місяць ми почали жити разом. В Париж, як і обіцяв, ми полетіли пізніше, коли в Каріни нарешті з’явився паспорт. Там, біля підніжжя Ейфелевої вежі, я зробив пропозицію вдруге. Вона, до речі, відповіла «так» без року на роздуми.
А в день, коли я прийшов до Генки зі списком гостей, він зустрів мене як справжній режисер.
— Тимуре, ти що, збираєшся мене свідком зробити?
— Так. Ти ж майже єдиний, хто ще не одружений.
— Таке рішення варто відзначити, — серйозно сказав він і дістав пляшку коньяку.
Ми сіли на балконі, і я розповів йому цю історію вже вдруге, а він слухав так, ніби чує вперше.
— Знаєш, — підсумував Генка, — в тебе було півтора місяці, щоб завоювати дівчину, яка ніколи й не виходила заміж.
— Так, — засміявся я. — Але якби я знав це наперед, то, мабуть, не поспішав би.
— І що б тоді було?
— Нічого цікавого. Тільки добре, що в мене було помилкове переконання, — відповів я.
Бо іноді найкращі вчинки роблять не тоді, коли все знаєш, а тоді, коли в тебе є всього сорок п’ять днів і щире бажання встигнути.
