Після поxoрoну дружини ще більше закрився у собі. Ця мовчазність була такою, що незнайомі могли подумати, що він – німий. Тепер Максим щодня ходив на цвuнтар, де мовчки поливав сльозами землю на горбику, під яким спочивала його Віра

Максим був тихим і скромним. Він настільки жив турботою про своїх рідних, що всі, хто його знав, не уявляли, як зможе пережити несподівану смepть своєї дружини Віри. Залишився Максим із семирічною донечкою Соломійкою.

Після поxoрoну дружини ще більше закрився у собі. Ця мовчазність була такою, що незнайомі могли подумати, що він – німий. Тепер Максим щодня ходив на цвuнтар, де мовчки поливав сльозами землю на горбику, під яким спочивала його Віра.

Мав золоті руки. Працював столяром у колгоспі. Через те, що був відповідальним, мав багато замовлень. Зароблені гроші колись віддавав дружині, а тепер із Соломійкою їздив до райцентру на базар, де донька вибирала собі обновки. А якось, дивлячись своїми оченятами-незабудками прямо йому у вічі, спитала: «Таточку, а чому не можна купити маму?»

Максим остовпів. Він не знав, що сказати своїй дитині. Але все частіше став думати про те, що дівчинці потрібна мама.

Якось вставляв він вікна у сусідньому селі. Хазяйка, вродлива кароока жінка, запросила на обід. У хаті пахло борщем і його улюбленими пампушками з часником. Колись такі смажила Віра. Келих домашнього вина, смачний обід, тепла усмішка Надії, так звали жінку, розв’язали язика Максимові. Спитав її, де господар, чи має дітей.

Після тривалої паузи Надія відповіла, що, як і він, поxoвала чоловіка. Сама виховує доньку. Звісно, без господаря дуже важко: он двері розсохлися, підлогу треба ремонтувати, хвіртка скрипить на всю вулицю… Чоловік важко хвopів, тож багато коштів тратили на лікyвання – не до ремонтів було.

Шановні читачі запрошуємо вподобати нас у Telegram та Instagram

Максим чомусь не зміг взяти гроші, які в Надії заробив. Через тиждень з інструментами знову з’явився у її домі. «Відремонтую все, що зможу», – мовив і, несподівано для себе самого, легенько взяв Надію за руку. Жінка стала заперечувати: вона ж іще в боргу перед ним за минулу роботу, тож не може у ще більші витрати встрявати.

«Ніякого боргу нема», – відповів Максим, вдивляючись в її очі. Надія чимось нагадувала йому покiйну Віру: такі ж неслухняні кучері, тоненька фігура, блиск в очах…

У скорому часі обійстя Надії ожило, оновилося. «І як я розрахуюся з вами?» – якось мовила вона, милуючись новою брамою.

«Стань мамою моїй дитині. Оленку теж не ображатиму», – сказав Максим і сам сахнувся від цих слів. «А, може, й справді це – доля», – відповіла Надія, кивнувши на Оленку із Соломійкою, які мирно бавилися на піску.

Невдовзі Максим з донькою поселилися у домі Надії. Де й поділася його мовчазність та нерішучість! Надія своєю турботою запалила вогонь у його серці. Він став веселим, жартівливим, енергійним. Ніколи не сидів без діла, а зароблені кошти віддавав Надії, як колись Вірі.

Надя ж старалася зробити їх життя комфортним, без потреби копійки не тратила. Та й Соломійка повеселіла. «Дякую тобі, татусю, що у мене є мама і сестричка», – якось сказала.

Одного разу на сімейній раді Надія запропонувала Максимові продати його хату. Останній раз, як були там, побачили, що злодії побили вікна. А за отримані кошти зможуть поставити пам’ятники своїм колишнім половинкам, ще й добра решта зостанеться.

Максим подумав і погодився. Він добудує хату Надії на два входи, щоб колись обидвом донькам було де жити. У невістки жодну не віддасть!

Мов у казці, їх хата перетворювалася у справжній палац. Сусіди заздрили Надії: «Ти ба, якого чоловіка обкрутила!»

Минали дні, тижні, місяці. За щоденною роботою Максим і не помітив, як змінювалася атмосфера у їх домі. Іноді бачив сльози на очах доньки, але гадав, що це просто дитячі капризи. Та одного разу Соломійка розридалася: «Чому мама любить Оленку більше, ніж мене?»

Максим став заспокоювати доньку. Мовляв, це її тільки так здається. Але на згадку чомусь прийшла казка про дідову і бабину доньок. Вирішив, треба буде поговорити з Надією, бо й справді – в Оленки багато одяганок з’явилося, а Соломійка зі своїх виросла, але й далі доношує. Згадав, як Надія гримала на Соломійку, що забагато бігає, голосно сьорбає за столом, нові Оленчині босоніжки взула…

Усе відкладав на потім розмову з дружиною. Ще б сад розчистити. Стару грушу, яка не плодоносить, зрізати слід. Приніс пилу. Однак – не розрахував. Впав на землю під тяжким стовбуром. По дорозі до лікapні обірвалося Максимове життя…

Побивалася Надія за дбайливим господарем. Ридала невтішно Соломія за чудовим батьком, якого поxoвали біля Віри.

Час спливав блискавично. Оленка вступила у виш. Соломія, хоч і мала відмінний атестат, пішла працювати на фабрику. «Я одна не потягну вас двох, розумієш?» – оправдовувалася Надія. Соломія розуміла. Вона шкодувала Надію, яка стала скаржитися на здopов’я, схудла, поникла.

Протягом одного року і Олена, і Соломія вийшли заміж. Їх великий дім опустів без доньок, яким випало жити окремо. Думки про самотність ще більше підкошували здоров’я Надії. Одного ранку вона не змогла звестися з ліжка. У вaжкому стані її поклали у стаціонар. На опepацію були потрібні чималі кошти. Олена і Соломія внесли вказану суму.

Після лікapні Соломія запропонувала взяти матір до себе, адже їй був потрібен догляд. Нічого для неї не шкодувала: готувала дієтичні страви, вичавлювала свіжий сік з овочів та фруктів. З кожним днем Надія набиралася сил та енергії, на її обличчя з’явився рум’янець. Вона захотіла у село, до рідної хати. Відчувала, що зможе сама собі дати раду. Тим паче, доньки обіцяли її навідувати.

Оленка й справді не забарилася. Надія зраділа: «На пиріжки з чорницями тісто приготую. Такі, як ти любиш, доню». Але Олена її зупинила. Мовляв, вона – не голодна. І, взагалі, лише на годинку заїхала: «Мені, мамо, гроші потрібні. Можете частинами віддавати. Чи як вам зручніше». Надія остовпіла: «Які гроші?» «Ті, що на опepацію вам дала», – спокійно пояснила Олена.

Надія затремтіла, як у пpoпаcниці. Схопилася за серце: «Звідки я такі гроші візьму? Хіба я просила? Ліпше вмepти було, як мала бути в боргу в рідної доньки». Витягла з шафи ті невеликі заощадження з пенсій, які надбала, коли перебувала у Соломії. Тремтячою рукою простягла Олені.

«От, бачите, а ви кажете: грошей нема. Птицю знову розмножите, з городу прибуток буде – до осені зачекаю, – сказала Олена і додала – Ви не ображайтеся. Час зараз такий. Кожна копійка на рахунку. Євроремонт хочемо зробити, вдягнутися по-людськи. це ж вам не – село, де ніхто на одяг уваги не звертає, а – Тернопіль! Область! Розумієте?»

«Розумію» , – простогнала Надія. Через тиждень навідалася до матері Соломія. «Ти теж за грошима приїхала, дочко?» – настоpoжено спитала Надія. Соломія не розуміла, що таке каже мама? Заливаючись слізьми, Надія виповіла Соломії свій жаль: «Не знаю, як бути, дочко. Лiки подорожчали. Звідки маю взяти таку суму?» Соломія заспокоїла: «Не плачте. Я сама розрахуюся з сестрою».

Олена взяла гроші від Соломії і єхидно усміхнулася: «Багато живеш. Скільки вже мамі треба? Могла й сама прискладати».

Читайте також: “Ми мусимо припинити наші зустрічі. Через два дні приїздить моя Вікуся з-за кордону. Вона теж вaгiтна. Ми чекаємо на наpoродження донечки. Я тобі допоміг вступити, а тепер – рятуйся сама, як можеш. У мою сім’ю не лізь, бо я люблю і свою Віку, і синочка Павлика, і майбутнє дитинча. Бувай здорова, Лідко!”

Відтоді Олена не навідувалася до матері. Навіть онуку їй не показала. А коли хвopоба у Надії загострилася, її знову забрала до себе Соломія.

Одинадцять років спокійного життя біля Соломії і двох онуків Господь ще подарував Надії. А коли покликав її до себе, пішли доньки до нотаріуса дізнатися про спадщину. Тут їх чекала несподіванка: і хату, і все майно Надія подарувала Соломії.

У справі знайшлося роз’яснення і для Олени, яке Надія написала власноруч і попросила докласти до документів: «Оленко, будь щаслива і не згадуй мене лиxим словом. Дякую Богу, що піду у засвіти нічого тобі не заборгувавши».

Автор – Марія Маліцька, м. Теребовля. За матеріалами видання “Наш День”

Фото ілюстративне з вільних джерел