Виявляється, весь цей час вона жила в сусідньому будинку. Як? Як це взагалі можливо, я її всюди шукав довгі роки, а вона була зовсім поруч.
Це було найкраще літо в моєму житті.
Так я думав тоді, так я думаю й зараз, понад тридцять років потому.
Батьки не пішли у відпустку влітку, і щоб ми не сиділи з сестрою в задушливому місті, вирішено було зняти на літо дачу.
Тато з мамою в кращому разі могли приїхати на вихідні, а ми мали дихати свіжим повітрям, насичуватися сонячним світлом і їсти свіжі фрукти та овочі.
Це літо спочатку було для мене не дуже веселим: на тренуванні я сильно пошкодив ногу й був у гіпсі.
Лікарі казали, що зі спортом покінчено, мама з батьком відводили очі, а тренер жорстко наказав не нити й восени приступити до тренувань.
— Володін, — сказав мені тренер, — я тобі не мама, панькатися з тобою не буду, чекаю тебе другого вересня на тренуванні, мені байдуже, хоч повзком, але ти мусиш там бути, зрозумів?
— Так, — твердо відповів я, стиснувши зуби, — я буду.
— Ну от і побачимо, — сказав тренер, — от і дізнаємося, чи правильно я робив, що вісім років вкладав у тебе, чи краще було віддати всі сили Ігоніну?
Славко Ігонін — мій заклятий ворог.
Так теж буває.
Не тільки закляті друзі, а й вороги теж.
Ми з ним найкращі в команді й постійно змагаємося між собою. Якби не спорт, про кращого друга не варто було б і мріяти.
Нам знайшли хороший варіант дачі.
Хазяйка, тітка Маша, зі своєю донькою жили в одній половині, ми з Олею, сестрою, — у другій.
Я дивлюся на нинішніх дітей і дивуюся, дивуюся тому, що вони зовсім ні до чого не пристосовані, на відміну від нас.
Вони в дев’ятнадцять років вважають себе дітьми й не можуть відповідати за свої вчинки…
Нас, двох дітей, відправляли по суті жити самих на все літо, в село.
Я шестирічний уже няньчився з сестрою, допомагаючи мамі.
А у вісім спокійно залишався з дворічною Олею вдома, гуляючи з нею у дворі.
Тому в чотирнадцять мене спокійно відправили з восьмирічною сестрою на все літо на дачу.
Наказавши мені наглядати за нею, а їй слухатися мене й стежити, щоб я добре харчувався й не робив дурниць.
Яких дурниць я не мав робити, батьки не пояснили сестрі. Тому з кожного приводу вона питала в мене, чи це не дурниця.
А одного разу не витримала й покликала мене робити дурниці. І я тихенько з палицею пішов із нею до річки, попередньо попередивши хатню хазяйку.
Накупавшись до синяви, моя молодша сестра повідомила мені, що це була найкраща дурниця на світі.
А я — найкращий виконавець дурниць.
Потім я нагодував її лісовою суницею, от це була дурниця, справжня. Бо в Олі виявилася важка алергія на суницю.
Добре, що в тітки Маші було повно всяких таблеток.
Ми впоралися без допомоги лікаря, але Оля була слабенька й бліда. Тітка Маша розпорядилася, що сестра піде ночувати до неї, вона нагляне за дівчинкою, а донька тітки Маші Світланка прийде до мене, в нашу половину.
Ми повечеряли, я обійняв сестричку й заспокоїв її, сестра попросила Світланку наглянути за мною, щоб я не наробив дурниць.
Я вирушив на свою половину, було трохи незатишно, що зі мною, на відстані витягнутої руки, буде ночувати чужа дівчинка, майже дівчина, і ще я дуже хвилювався за сестру.
Почитавши трохи, я погасив лампу й ліг у ліжко.
Ніч була світла, місяць величезний, як кругла миска топленого молока з пінкою, ясний і чистий, заглядав у моє вікно, наче хтось невидимий, з величезною круглою головою.
Мені здавалося, що якщо я витягну руку, то дістану до круглого обличчя цього незрозумілого когось…
Вона з’явилася нечутно, ледве ступаючи, боячись мене розбудити.
Я вдав, що сплю, — живучи, можна сказати, на одній території, ми ледве перекинулися парою слів, ми були майже не знайомі.
Я був трохи скутий при вигляді дівчини, вона ж була гордовита й запаморочливо красива.
Вигоріле на сонці волосся, зав’язане у високий хвіст, сірі очі, розсип ледь помітного ластовиння, пухкі губи.
Постоявши трохи без руху, наче балансуючи на краю прірви, дівчина повільно стягнула резинку з волосся, воно розсипалося каскадом по худеньких плечах.
Ось вона, склавши акуратно сукню, повернулася до мене обличчям, я міцно заплющив очі й засопів, намагаючись дихати рівно.
Дівчина тихенько навшпиньки підбігла до вікна й засмикнула штору.
Світло стало приглушеним, між штор пробивався місячний промінь.
Дівчинка ще трохи постояла, потім лягла в постіль й затихла.
Я спробував заснути, але тонкий силует маячив у мене перед очима, і я не міг ніяк заспокоїтися, лише з криком перших півнів сон почав долати мене, і я нарешті заснув.
Уранці я не знав, як дивитися в очі дівчині, вона ж поводилася як звичайно, трохи гордовито й відсторонено.
«Отже, не зрозуміла, що я не спав і підглядав за нею», — подумав я.
Олі стало легше, але вона заявила, що ще погано почувається, і попросилася знову переночувати в тітки Маші.
Я сподівався, що це знову станеться, але з почуття такту сказав сестричці, що не можна зловживати гостинністю тітки Маші.
На що жінка мені сказала, що зовсім їй не обтяжливо, щоб мала ночувала в них, тим більше раз погано почувається, хай і цю ніч переночує.
— Доню, ти не проти, якщо Олечка сьогодні переночує на твоєму місці ще раз, а ти з Сашком?
Дівчинка знизала плечима й сказала, що їй байдуже, де спати.
Я ледве дочекався, коли Оля піде спати, швидко пішов на свою половину, ліг у ліжко, взяв до рук книжку й не зміг прочитати ні рядка.
Серце шалено калатало в грудях, я погасив лампу й ліг.
Вона прийшла незабаром, і все повторилося, так само як і вчора. Тільки цього разу все наче було довше за часом, чи мені здалося?
Зробивши всі маніпуляції з одягом, засмикнувши штори, дівчинка лягла в постіль, а я знову не зміг заснути, лежав і дивився в стелю.
Олечка більше не хворіла, батьки приїздили щотижня. А потім раптом несподівано приїхав Славко Ігонін, він похмуро сказав, що йому нудно без мене, гідних позмагатися немає, от і приїхав ставити мене на ноги.
Славко мені дуже допоміг, ми з ним по-справжньому потоваришували.
Іноді я ловив його задумливий погляд на Світлані, іноді її.
Не те щоб вони переглядалися, переморгувалися чи щось іще, я ловив ці погляди й шалено ревнував, адже на мене вона так не дивилася.
До кінця літа я за допомогою Славка, який приїздив щотижня, розробив ногу.
Літо закінчилося, наступного ранку нам треба було їхати, я стояв у дворі й дивився в бік річки.
Вона підійшла нечутно й стала переді мною, потім піднялася навшпиньки, поклала мені руки на плечі й торкнулася своїми теплими губами, що пахли м’ятою й малиною, ще бозна-чим запаморочливим, до моїх губ.
— До побачення, Сашо.
— До побачення, Світланко.
Ми більше не бачилися. Батьки купили свою дачу, і як я не вдивлявся в обличчя дівчат, я жодного разу не зустрів Світлану. Вона наче крізь землю провалилася.
Я пам’ятав про неї все життя.
Беріг це світле тендітне почуття, сховав його глибоко всередину й замкнув на замок, нікому й ніколи я не розповів про солодкий сон на ім’я Світлана.
Я шукав її всюди, все своє життя вдивлявся в чужі, незнайомі обличчя. Іноді мені здавалося, що промайнула вона в натовпі, і тоді я йшов слідом, але це була не вона…
Я зробив хорошу кар’єру в спорті, двічі був одружений, у другому шлюбі в мене народилася донька, Світланка.
Одного разу до мене приїхав мій друг і зять за сумісництвом, Славко. А ще він був хрещеним моєї доньки, Світланки.
Він був благополучно одружений з моєю сестрою, тією самою Олечкою, хто б міг подумати, завжди сміялися ми.
Молоді жили в Канаді, Слава працював за фахом, а Оля — спортивним лікарем.
Ми сиділи в мене, балакали, згадували.
— Сань, а я все спитати хочу.
— Ну.
— Пам’ятаєш те літо, коли я приїздив до вас на дачу, там була дівчинка, як її звали?
Я напружився. Для чого йому? Я й так пам’ятаю, що він постійно витріщався, хоча… це ж було в дитинстві. Та й не помічений був мій друг у залицяннях.
— Світланка, — сказав я раптом сілим голосом, — а що?
— Просто згадав, як ви намагалися не дивитися одне на одного, і які іскри між вами літали. Мені здається, вона тоді зрозуміла, що я все зрозумів.
Вона так уважно стежила за мною, наче боялася, що я почну стрибати як блазень і горлати жених і наречена.
— Чого? Ти про що? Які іскри? Та й ми були дітьми й майже не розмовляли одне з одним.
— Угу, а іскри були не дитячими, — засміявся товариш.
— А що ти згадав раптом? Стільки років минуло.
— Я бачив її сьогодні.
— Кого?
— Ну цю, Світланку.
— Жартуєш?
— Ні.
І товариш розповів, що в магазині, біля мого дому, він зустрів дівчинку з дитинства, він одразу впізнав її. Вона його, мабуть, теж, бо уважно подивилася на нього…
Ми більше не говорили на цю тему, але, провівши друга, я згадав про розмову й усю ніч не міг стулити очей.
Уранці, ледве дочекавшись світанку, я поїхав на ті дачі, де минуло моє найкраще в житті літо.
Я без труднощів знайшов той дім, штовхнув хвіртку, мені назустріч вийшла молода жінка, високий хвіст, сірі очі, розсип ластовиння.
Для всіх вона жінка, а я ж бачив дівчинку.
— Здрастуй, Світлано.
— Здрастуй… Сашо.
Ми стояли одне навпроти одного й не могли надивитися.
Виявляється, весь цей час вона жила в сусідньому будинку. Як? Як це взагалі можливо, я її всюди шукав, а вона…
Світлана теж була заміжня, невдало. Є син, звати Сашко, кумедний хлопець.
Моя кохана дружина Світланка каже, що погано пам’ятає те літо, і хитро усміхається.
А я їй відповідаю, що то було найкраще літо в моєму житті, доти, доки я не зустрів її…
Тепер кожне моє літо найкраще, і весна, і осінь, і зима.
Світланка каже, що чекала на мене все життя.
Тоді, того літа, вона дуже соромилася й спостерігала за мною нишком. Я їй здавався таким загадковим, трохи насупленим, а ще ця кульгавість, яка надавала ореолу таємничості.
А коли почав приїздити Славко, то дівоча уява намалювала всяких картин.
Я в її фантазіях був чи не Айвенго, переможцем усіх зол і захисником дівчат.
Це не я вигадав. Це моя дружина мені розповіла.
Вона так само берегла мій образ у серці, як і я її…
Буває так у житті? Чи є вона, ця любов із першого погляду, першого подиху?
Чи варто чекати й сподіватися, чи забути й іти далі?
