Я зняла бірочки з двох дівчаток і принесла в сестринську. Лікарка довго придивлялася, але так і не назвала матерів цих двох дівчаток. Я їх занесла знову в дитячу, причепила бирки, і помітила, що переплутала. Але правильно я їх так і не причіпила

Соня зайшла вранці в кабінет, а тут, як завжди, її колеги дискутували щодо останніх подій, що розгорілися в черговому серіалі. Надя, що працює з нею більше десятка років, хвилювалася за головну героїню, як за свою дитину: «І що ж уже Джаніта робитиме, коли дізналася, що Хуаніта не її мама?»

На ці розмови прийшла і Оксана Петрівна, вже багато років працює в лікарню aкyшеркой. Вона, почувши таке приcтрасне обговорення, посміхнулася і додала: «Що там бразильські серіали, у нас свої такі, що не кожен режисер придумає», – і якось дивно подивилася на Соню. Джерело

Але жінки не надали цій фразі ніякого значення і не допитували Оксану Петрівну, що вона має на увазі. Тільки через п’ять років, коли життя здивувалj цікавими подіями, Надя чітко згадала цю розмову.

Тітка Поліна, так звали старшу aкyшерку районного полoгового будинку, прихворіла. Її колеги час від часу навідувалися, щоб чимось підсобити. Коли одного разу Оксана Петрівна після такого візиту, прибравши в будинку і приготувавши обід, збиралася додому, то помітила, що жінка ніби чимось стривожена. Через хвилинку вона попросила:

– Оксана, присядь ще трошки, мені є що тобі сказати.

– Що, будете установки давати y що Вас наряджати? – почала жартувати Оксана.

– У що нарядите, то і буде. Але не можу піти з цього світу з нечистою совістю. Мучить мене вже довгі роки, що наробила, коли працювала колись в полoговому. Одного разу ми відзначали день народження, і, як завжди, при посиденьках розмов вистачає. Дійшло до того, чи може лікар запам’ятати новонароджених, ну, чия дитина?

Тоді я зняла бірочки з двох дівчаток і принесла в сестринську. Лікарка довго придивлялася, але так і не назвала матерів цих двох дівчаток. Я їх занесла знову в дитячу, причепила бирки, і помітила, що переплутала. Але вже не захотіла міняти, подумала, і так цих двох дітей знаю, будуть виписувати, тоді вже поміняю їх бірочки.

Я тоді фактично весь час чергувала, тому що дітей було мало – через місяць полoговий будинок вже закривався. На ніч йшла додому – жила ж поруч, а коли траплялися проблеми, то звали. І треба було так статися, що застудилася і злягла з температурою. Саме в той день одну жінку виписували. Доктор, як і годиться, подивилася на бирку, і сповиє ту дитину, чиє прізвище було на ній.

Так і переплутали тих дівчаток, а вони фактично з сусідніх сіл. Коли вийшла на роботу і побачила, чия дитина залишилася, мені аж в очах потемніло. Не знаю, що зі мною сталося, однак сказати про це не зважилася – злякалася, сама не знаю чого. Відразу ніби заспокоїлася, але з роками цей вантаж все більше мучив і ятрив мою душу.

– Тьоть Поліна, не може бути! – злякано сказала Оксана Петрівна.

– Може. Я тобі зараз скажу хто ці люди, і при нагоді якось їм розкрий цю таємницю. Це моє останнє прохання до тебе, Поліно.

Коли Оксана Петрівна почула імена дівчаток і їх батьків, їй стало погано – вона ж дуже добре їх знала. І теж ще деякий час не могла оговтатися від такого несподіваного відкриття …

***

Соня з Лідою завжди дивувалися самі і дивували батьків: рідні сестри, а зовсім не схожі – ні зовнішністю, ні характером. Старша Соня – відкрита, весела, не образлива і любила компанію. А ось молодша сестра – та завжди трималася від групи подалі, не дуже балакуча, хоча і зла нікому теж не робила. Мала шкільну подругу, з якою проводила вільний час.

Але особливо здружилася з Сонею, яка прийшла до них в дев’ятий клас. Тезка її сестри теж була балакуча, весела. І, виявляється, подруги народилися в один день. Коли проводилися шкільні вечори, Соня і ночувала у Ліди. Вони залишилися подругами і після школи.

Приїжджали вітати одна одну на дні народження, зустрічалися на свята. Соня, Лідина сестра, теж зблизилася зі своєю тезкою і знаходила з нею більше мови, ніж з рідною сестрою. Коли Ліда їй якось сказала, що її подруга поїхала в Італію на заробітки, вона не здивувалася, бо та завжди не сиділа на місці, а, як прийнято останнім часом говорити, «крутилася», щоб прогодувати сім’ю – на чоловіка надії не було.

***

Восьме березня після урочистої частини медсестри, як завжди, відзначали в своїй тісній компанії. Соня, душа компанії, саме розповідала анекдот, як до кабінету постукали. Колега відкрила двері, і до них зайшла інша Соня, Лідина подруга.

– Ой, де ти взялася, як сніг на голову! – зраділа Лідина сестра.

– Приїхала недавно, і думаю, треба ж і тебе провідати, – вона витягла з сумочки коробочку парфумів і подарувала сестрі подруги.

Вони обнялися, поцілували одна одну. Старша Соня запросила молодшу Соню до столу. Слово за слово – і знову почалися жарти. До групи молодих згодом підійшла і Оксана Петрівна. Вона теж жартувала, але занадто уважно придивлялася до цих обох Сонь. Коли Лідина подруга з усіма розпрощалася і пішла до авто, на якому приїхала, то всі в один голос заговорили:

– Соню, та ви, як сестри. Ліда, сестра, зовсім не схожа на тебе. А Соня не тільки на тебе схожа, але і на твою маму. Ну треба ж так!

– А чому тут дивуватися – вони дійсно сестри, – випалила захмелілі Оксана Петрівна.

Всі моментально притихли.

– Петрівна, ти що мелеш? Перепила? – обернулася до aкyшерки Соня.

– Сонь, я повинна тобі щось розповісти, але давай іншим разом. Ти дійсно подумаєш, що я на п’яну голову щось вигадую. А то справа дуже серйозна.

Після такої несподіваної новини розмова вже не клеїлася, і жіноча компанія швидко розійшлася …

Соня не могла дочекатися наступного дня, щоб поговорити з Оксаною Петрівною. Вона все-таки була переконана, що та щось наплутала. Як Соня може бути її сестрою? Мама жодного разу навіть слова про це не сказала. Невже вона ні про що не здогадувалася? І треба ж такому статися, щоб Соня так подружилася з її сестрою Лідою! Це ж виходить, що вони, обидві Соні – сестри! А хто ж тоді Ліда?

Розмова видалася непростою. Оксана Петрівна переповіла все до дрібниць, що почула десять років тому від своєї колеги-aкyшерки тітки Поліни.

– Соні я це розповім – вона, думаю, зреагує спокійно, а ось Ліді не наважуся сказати. І не повірить в це ніколи. Подумає, що я не хочу ділити з нею рідний дім – ще й сама не усвідомивши почуте, розмірковувала Соня-старша.

– Це вже твоя справа, що робити. А я теж того тягаря позбулася, так як пообіцяла тітці Поліні, що розповім вам про це, а ніяк не наважувалася. І це, коли сиділа на тій n’янці і спостерігала за вами, таки сама переконалася, що ви сестри. Надто вже схожі. Взяла і випалила. На тверезу голову, може, і не зважилася б.

Соня-старша мовчала і не говорила про це нікому доти, поки Соня-молодша, приїхавши через два роки знову в Україну, сама не запитала при зустрічі.

– Сонь, ти нічого не чула від людей?

– Що ти маєш на увазі? – аж серце забилося від почутого.

– Мені тітка Манька сказала, що люди в селі кажуть, ніби ми з тобою сестри. Ну, що нас в pоддoмі поміняла якась aкyшерка. Це правда?

– Не знаю навіть як почати, – і вона розповіла, що почула два роки тому сама.

Читайте також: «Ось тобі і тихоня! Все встигає: і вчитися, і чоловіків собі підшукувати. І що він у ній знайшов?», – скаржилася Варвара в розмові з мамою. У мами аж серце защеміло. Вона відчула, що добром це не скінчиться. Приміряла весільну сукню сестри і відбила нареченого

Жінки всю ніч просиділи над альбомами. Згадували шкільні роки, придивлялися до своїх і батьківським фотографій. Потім обнялися і заплакали. На наступний день, а це була субота, Соня-старша чекала з міста сина з внуком. Соня-молодша затрималася, щоб побачити тепер уже свого племінника. Стали обидвi господарювати біля плити. Раптом відчинилися двері. Соня-молодша повернулася і побачила, як отетеріло дивиться на неї син старшої сестри.

– Що з тобою? – його здивування помітила і мама.

– Це тітка Соня, а мені зовсім здавалося, що це наша бабуся, – дивлячись на Соню-молодшу, ледве вимовив син старшої Соні.

Жінки переглянулися, посміхнулися і не промовили жодного слова, вони сестри. Для всієї сім’ї це до сих пір залишається таємницею …

Автор – Ольга ОКСАМИТ, фото ілюстративне, з вільних джерел