Заробітчанка: успішний, але не коханий чоловік, перспективна, але чужа країна

Як часто доводиться жеpтвувати тим, що любиш, заради…грошей. Високооплачувана, але набридлива робота, успішний, але не коханий чоловік, перспективна, але чужа країна.

Останній пункт про Ірину. Жінка виховувала десятирічну Софійку. Коли дівчинці виповнилося вісім, тато покинув сім’ю. Два роки Ірина цілими днями працювала на роботі, але грошей ледь-ледь вистачало на прожиття. А жінці так хотілося, щоб її донечка одягала такі ж красиві сукні, як її однокласниці, щоб вона також могла поїхати літом на море. Але на все це бракувало коштів. За матеріалами видання:  “Вільне Життя”

Тому одного дня, поговоривши з рідною сестрою, Ірина вирішила їхати в Іспанію. Сестра погодилася залишити Софійку в себе, незважаючи на те, що мала власну сім’ю. Так Ірина, довго не роздумуючи і не плануючи, подалася світ за очі.

…Іспанія не чекала українку з відкритими обіймами. Незнання мови, культури іншого народу — все це давалося взнаки. Знайти роботу було не так легко, як здавалося. Однак жінка не полишала надії.

У задумі, прогулюючись мадридськими вулицями, жінка раптом зупинилася. Вона згадала, що її однокласниця ще кілька років тому писала їй, що виїхала в Іспанію на роботу, описувала, як добре там живеться, що завжди мріяла про таке життя. «Як я могла забути», — промайнуло в думках. Жінка оглянулась довкола: «Але де ж те красиве й легке життя, про яке розповідала Оксана?» Як би там не було, Ірина знала: це її шанс.

Читайте також: Сповідь. Краще б ми залишились у розваленiй хатинцi

Жінка вирішила діяти. Швидко купила нову сім-картку й стала пригадувати пароль від однієї із соцмереж. Туди не заходила давненько, було якось не до цього. Але тільки так вона зможе зв’язатися з однокласницею Оксаною. Нарешті зайшла.

«Привіт. Я в Мадриді. Потрібна твоя допомога». Ірина відіслала повідомлення, і тепер залишилося тільки чекати. А чекати довелося недовго. Оксана одразу ж написала свій номер телефону, і давні подруги домовилися про зустріч. Однокласниця забрала Ірину до себе й за кілька днів знайшла їй роботу. Потроху Ірина призвичаїлась, із кожним днем ставало все легше. Час від часу телефонувала додому, а через три місяці вже надіслала першу посилку рідним.

…Минуло три роки після від’їзду, коли Ірина вперше приїхала в Україну. Радості Софійки не було меж. Нарешті мама вдома. А Ірина, хоч і бачила доньку по скайпу, ледь її впізнала.

— Сонечко, як ти змінилася. Як я скучала за тобою, — говорила Ірина донечці.

— Мамо, ти ж більше не поїдеш?

Ірина не знала, що відповісти дочці. Бо переконана — поїде. Але відповідати жінці не довелося. Сестра швидко змінила тему розмови, мовляв, не набридатимемо своїми питаннями, бо Ірина змучена з дороги.

Але через місяць жінка знову пакувала валізи. Софійка вже знала, що мама знову їде в Іспанію, до цього її готували весь місяць, тому вже не так засмучувалася.

Життя в Іспанії налагодилося остаточно. Ірина продовжувала надсилати рідним подарунки та гроші. Але тепер додому тягнуло не так. Та й подруга Оксана переконувала, що додому їхати не варто. Тут є все: гроші та красиве життя. Тому хоч і мала змогу, але їхати наступного року в Україну Ірина не стала. Приїхала лише через чотири роки, на випускний доньки.

Софійка в розкішній випускній сукні стояла посеред актового залу разом із однокласниками й співала: «Ви найбільше, що маю в цьому житті. Я люблю Вас батьки, рідні мої! Ви завжди біля мене, вдень і вночі…» А сльози зрадливо котилися по дівочих щоках. Дівчинка розуміла, що співає не мамі, а тітці. Бо саме вона замінила їй матір. А з Іриною, коли та приїхала з Іспанії, Софійка навіть не мала про що поговорити. Мама лиш вкотре дала гроші. Ірина стояла в кутку й теж плакала. Бо розуміла, що вона віддалилася від Софійки, й боялася, що остаточно втратила свою дівчинку.

…У той випускний вечір Ірина вирішила поговорити з донькою і попросити пробачення за те, що не була їй справжньою матір’ю. Сиділи й довго-довго розмовляли. Вони знову стали тими мамою і дочкою, якими були сім років назад. А вже через тиждень почали виробляти документи й для Софійки, бо більше розлучатися рідні не хотіли.

Марта ГОЛОВАЦЬКА.