Чоловік моєї подруги – на передовій. Вона з чотирирічною дитиною встигла виїхати з Бучі кілька днів тому. Щодня обмінюються повідомленнями. Як правило, коротким “Ок”. Вона розуміє, що живий та цілує екран телефону. Хрестить небо, вулицю, його фото.
Коли пише «Все буде Україна! Люблю», почувається найщасливішою. Значить, бій був вдалим. Значить, поповнили свої запаси зброєю і танками, що здалися в полон. Значить, знову зміцніла надія.
Сьогодні вранці сусідка надіслала знімок її зруйнованого багатоквартирного будинку. Колись пастельного, з блідо-бузковою обробкою, що нагадує смородинове желе. Поруч згорілі машини та ялинка з обвугленою головою. Її всім двором вбирали до Нового року. Подруга плаче і сміється одночасно: «Хай бере грошима! Нехай бере іграшками, ялинками, стінами та вікнами, аби залишилися живими рідні».
У одногрупниці – чоловік інвалід АТО. Його доставили на вертольоті ще у 2015 році та півроку виходжували до обласної лікарні. Молодий чоловік довго відновлювався і приходив до тями. Намагався працювати водієм та охоронцем, але не зміг. Турбували старі рани. 24 лютого дістав із шафи документи, склав у сумку знеболювальне та вирушив добровольцем на війну.
Я захоплююся героями, які стали на захист України. Мужністю тих, хто на полі бою. Їх силою духу та волі. Сміливістю та стійкістю. На жаль, не всі можуть піти на танки з голими руками, підірвати себе разом із замінованим мостом, віддати життя, відволікаючи ворожі літаки, або воювати маючи інвалідність. Не кожен може взяти в руки автомат. Впоратися з панічними атаками та страхом. Такі чоловіки замість зброї беруть до рук лопати та волонтерські мішки.
Мій дядько Леонід був абсолютно безстрашним. З легкістю забирався балконами на п’ятий поверх, проникав у квартиру через кватирку і відчиняв двері, бо забули ключі. Другий – боявся залізти на табурет і подивитися вниз. Втрачав свідомість побачивши поріз. Хто у цьому винен? Ніхто. Просто по-різному влаштована психіка.
Мій дід у 1941 році був покликаний на війну та отримав зброю. Потім трапився перший бій. Вибухи, стогін, феєрверки землі. Він, перебуваючи у сильнішому стресі, прицілився і влучив собі в ногу. Зрозумів, що не зможе воювати.
Усі ми дуже різні. Одні беруть у руки автомати, другі виходять на багатотисячні мітинги, треті доставляють продовольство. Вивозять мам із дітьми. Ділять навпіл кілограм цукру і несуть до пунктів прийому. Шиють куртки, жилети, сітки. Варять супи та каші. Роботи на всіх вистачить, головне не засуджувати тих, хто голить бороду, але замість зброї продовжує місити хліб.
Автор – Ірина Говоруха
