Ми з дружиною разом уже 12 років. І завжди були, так званою, зразково-показовою сім’єю. У нас спільні інтереси, спільні друзі, загалом, все так, як має бути в щасливій парі. Але після народження другої дитини з Олею стали відбуватися речі, які не піддаються логічному поясненню. Я навіть всерйоз замислююсь про те, щоб відвезти її до психолога.
Я ніколи не зраджував дружині, і навіть приводів для ревнощів не давав. Так, мені доводиться часто їздити у відрядження. Можливо, це і стало причиною того, що моя дружина нафантазувала в своїй голові. Ймовірно, вона вважає, що щоразу, коли літак приземляється, я відразу ж біжу на зустріч з черговою коханкою. Вона перевіряє мене, дзвонить мені на роботу і уточнює, з ким я поїхав, терміни відрядження і всі деталі. Її вже знають наші секретарки і, сміючись наді мною, дають їй всю необхідну інформацію.
Після повернення з відрядження мене завжди чекає звіт про те, скільки разів за час моєї відсутності дзвонила моя дружина, що питала і т.д. Але у мене немає коханки. Просто моя посада зобов’язує мене бувати і в нашому головному офісі і виїжджати на об’єкти. Я працюю у великій будівельній фірмі інженером у відділі капітального будівництва. Але Оля ніяк не може зрозуміти і прийняти те, що мої поїздки носять чисто діловий характер.
Але не тільки мої відрядження викликають у неї напади незрозумілих ревнощів. Щоразу, коли я домовляюся про зустріч з друзями, у неї починається істерика. – Так звичайно, до друзів ти пішов! Всі твої друзі – бабії! І ти такий же! – кричить вона мені вслід, лякаючи не тільки дітей, а й сусідів. Хоча ні, сусіди вже давно до цього звикли. А ось дітей шкода.
Здавалося б, є простий вихід – сидіти вдома і не спілкуватися з друзями. Але це неможливо. Я дуже втомлююся на роботі і мені хоча б зрідка потрібна психологічне розвантаження у вигляді зустрічі з мужиками і спільного перегляду футболу. Але я ніяк не можу це донести до Олі.
Дуже люблю свою дружину і намагаюся зробити все, щоб вона ні в чому не потребувала. Не даю ніяких приводів для ревнощів. Квіти дарую, ніколи не перешкоджаю її посиденькам з подругами, по господарству і з дітьми допомагаю. Але все даремно. Іноді мені просто хочеться зібрати речі і не повернутися з чергового відрядження.
Мене зупиняє лише те, що у нас двоє дітей, без яких я не зможу, як і вони без мене. Не уявляю, що я роблю не так? Вона просто знищує мене своїми ревнощами і постійним поганим настроєм. Мені навіть складно пригадати, коли ми востаннє разом раділи чомусь.
Раніше ми любили сісти в наше улюблене крісло переді віконцем, вона забиралася мені на коліна, клала голову мені на плече, ми ховалися під м’яким пледом і могли годинами розмовляти, дивлячись на зірки, на людей, що гуляють по вулицях, на машини, які снують по дорозі. Куди все це поділося? Може, хто знає і підкаже, що мені робити?
Фото ілюстративне з вільних джерел
