Крізь натовп прорвалася якась жінка з криком: – Не треба опіки. Я просто полякати хотіла. Тільки будинки переплутала. Де мій синок? Дайте мені його – плакала та. Дільничний поправив кашкет і підійшов до неї: – А ну почекайте, пані. Кому ви дитину підкинути збиралися? Вона зі схлипами сказала: – Так до Ваньки Суботіна. Говорив, що одружиться, а сам зник

Баба Нюра встала дуже рано. Швидше за звичкою. З господарства тільки кіт Мурзик та лисий пес Тузик залишилися. Потихеньку, щоб не розбудити діда, він і так всю ніч крутився, одяглася і вийшла на двір.

Дивне попискування змусило її покрутити головою. Бачить на призьбі пакунок лежить. Вона до нього. Ганчірки відкрила, Божечки, а там дитина крихітна. Вона підхопилася і в будинок. Поклала його на стіл, розповила, хлопчик. А в ганчірках записка “Це твій, не хотів одружуватися, виховуй сам”

Бабу Нюру затрясло від злості. Вона схопила перше, що потрапило під руку, це був рушник і до діда. – А ну вставай, папаша, тобі он подарунок принесли. Прокинувся нарешті, старий ти пень? Іди на синочка свого полюбуйся. Сором який! На старості років таке учудити. А ну кажи з ким хороводив? З Манькою чи з Танькою? Вставай, давай, годі очі пучити. Іди милуйся.

Дід Матвій, як ошпарений побіг на кухню. І втупився на дитину, яка ворушила крихітними ручками та ніжками. Потім повернувся до дружини і покрутив біля скроні. – Ти, бабко, напевно того вже. Який мій син? Я вже й забув, як це робиться. Ось, то-то ж. Не моя це і все тут -прогарчав він і пішов одягатися.

Баба Нюра, якій доводи чоловіка здалися слушними, стурбовано запитала: – Ти куди?

Він огризнувся: – Куди, куди? До сільради піду. Скаржитися. Бач чого баба удумала, мене на все село зганьбити. Мене, чесного трудівника з купою грамот і подяк – все більше гнівався він.

Баба Нюра прикрикнула: – Тихіше ти. Дитину злякаєш. Яка сільрада? На годинник то глянь, шести ще немає. Ти давай краще до Бобрихи сходи, молока візьми і нехай соску пошукає. Знаю, вона ними ягнят випоює, коли мати не підпускає.

Діда не було цілих півгодини. За цей час хлопчик запищав, напевно від голоду. – Ось, де його носить? Пішов і застряг – бурчала баба Нюра, колисаючи дитину. Нарешті в сінях почувся шум.

Прийшов дід Матвій, та не один. Бобриху з собою притягнув.

– Ти б ще все село привів за собою – пробурчала баба Нюра.

– Так вона давай розпитувати навіщо і чому. Молока не давала, поки я не розповів – виправдовувався дід.

Поки баба Нюра кип’ятили молоко і замість пляшки порожню чвертку дідову і соску, дід з Бобрихою гадали, чия дитина. – Можа чужа яка? Не захотіла виховувати і підкинула вам?

Я з наших при надії нікого не бачила. Треба в поліцію дзвонити, вони точно розберуться – винесла свій вердикт Бобриха. Дід Матвій іншу лінію гнув: – А може це сусідові нашому Михайлу підкинути хотіли, а будинки переплутали. Він же таксистом працює.

Ось і заклав десь на стороні. Уявляю, як Шурка зрадіє. До її п’ятьох ще шостий додався – дрібно захихотів він.

Баба Нюра відволікла їх від міркувань: – А ну йдіть у двір, там і гадайте. А я підкидька нагодую, так заколисаю – і дала малюкові пляшечку. Той жадібно накинувся на соску. – Бідолашний, голодний. Яка така матуся бідова, раз дитя своє підкинула. Спи, хлопчику, спи. Знайдуть твою матусю обов’язково – примовляла вона, заколисуючи дитину.

Уклавши дитя, вона вийшла на ганок. Біля воріт вже тупцювала ціла юрба народу. Був тут і Михайло, якого, час від часу Шурка тикала в бік: – Зізнавайся, ходок. Твій?

Він жалібно щулився і клявся: – Та що ти, рідна. Хіба я б міг від тебе гуляти?

Трохи пізніше прийшов дільничний і зажадав показати йому підкидька. Баба Нюра заборонила: – Пізніше, спить він. На он записку почитай поки – і подала йому папірець.

Він прочитав і почухав потилицю: – Піду в опіку подзвоню. Вони приїдуть і розберуться.

І тут крізь натовп прорвалася якась жінка з криком: – Не треба опіки. Я просто полякати хотіла. Тільки будинки переплутала. Де мій синок? Дайте мені його – плакала та. Дільничний поправив кашкет і підійшов до неї: – А ну почекайте, пані. Кому ви дитину підкинути збиралися?

Вона зі схлипами сказала: – Так до Ваньки Суботіна. Говорив, що одружиться, а сам зник.

– Так у нас Суботіни і не живуть зовсім. Вони в Соснівці проживають, а у нас село Суслівка називається.

За дівчиськом і її сином приїхали з опіки і забрали для з’ясування усіх обставин. А Михайло ходив гоголем перед Шуркою і вимовляв: – Рідному чоловіку не повірила. Я б ніколи не зміг.

Звичайно він трохи кривив душею. Була у нього зазноба на стороні. Люська звуть. Він як про дитину сьогодні почув, злякався трохи. Треба припиняти ці походушки, а то точно потім не відкрутишся.

А баба Нюра з дідом Матвієм сиділи під хатою

. – А знаєш, я сьогодні як його на руках потримала, так знову мамкою захотіла стати – сказала баба Нюра.

А дід Матвій лукаво їй підморгнув: – Навіщо чекати. Пішли. Можа і у нас Снігуронька буде.

Баба Нюра зашарілася: – Та ну тебе, дурило. Нам вже час про небесне подумати. Давай краще дітям зателефонуємо, раптом у них поповнення очікується? – І вони дружно пішли в будинок.