-Нікуди не поїду, не сіпнуся навіть, — говорить своїй матері Поліна.
-Ти хоч розумієш, що в такому випадку ти залишишся одна з дитиною, якій немає ще й 3-х років? Ми підтримаємо, але чим ми можемо підтримати? Тільки картоплею та овочами зі свого городу, — сама знаєш, яка ситуація з грошима.
Ситуація у батьків Поліни — як у багатьох, Маленьке селище, свій дім, город, мама працює за 3 тисячі, крім Поліни є в сім’ї сини-близнюки, їм по 12 років і вони від другого чоловіка мами. Вітчим ставився до Поліни завжди нейтрально: ображати не ображав, але і за дочку рідну вона йому так і не стала. Джерело
-Від рідного батька мені дісталася двокімнатна квартира в тому ж селищі, — каже Поліна, — як тільки закінчила технікум — пішла туди. Матері з вітчимом теж двокімнатна, з братами — не розвернешся.
Зараз Поліні 27 років і чотири роки тому вона вийшла заміж за Олега. Жили непогано: чоловік працював на заводі, сама Поліна влаштувалася в школу — кухарем. Зарплата невелика, але стабільна, та ще всі соціальні гарантії.
-Пішла в декрет, — продовжує жінка, — начебто б і нічого: ми мамі з вітчимом допомагали по господарству, вони за це нас забезпечували овочами, картоплею. Щось в банки закривала, десь намагалася економити. Не шикували, але жили.
-Свекруха в селищі поруч живе, — пояснює Поліна, — теж на заводі працювала, там же, де і чоловік, у неї свого городу не було, та й ледача вона для цього. У нас з нею відносин особливо і не було: я знала, що вона мене терпіти не може, мирилася тільки з тим, що у мене є житло, та онук наpoдився — розплакалася від щастя. Правда, сидіти з хлопчиком ніколи не горіла бажанням, прибіжить — втече.
Коли синові Поліни та Олега виповнилося 2 роки, завод, на якому працював чоловік і його мама змінив власника. Новий власник вирішив перепрофілювати підприємство, закрив на довгостроковий ремонт, пішли масові звільнення.
-Ну і залишилися без роботи обоє, — каже Поліна, — і чоловік, і мама його. Першою в столицю на вахтові заробітки подалася саме Галина Сергіївна. На упаковці чогось працювала. Олег місяця півтора промучився в пошуках і теж оголосив: їду, охоронцем.
Зарплата у Олега була 10-15 тисяч, три тижні на роботі і тиждень вдома. Цих грошей він ніколи повністю не привозив: то за харчування відняли, то самому щось треба було купити. Але Поліна не скаржилася. А ось Галина Сергіївна, приїжджаючи зі своєї вахти скаржилася постійно.
-Ну що це за копійки, — говорила вона, — то штрафи, то обіди, то дорога. І живеш на старості років у гуртожитку, ох, як я намучилася. От якщо б жили в Києві, інша була б розмова.
-Яка інша? — питала сваху мама Поліни, — Та де там жити в столиці? В орендованій квартирі?
-А що поганого, що в орендованій? — дивувалася мама Олега, — Так і купити з часом можна.
-На що вона зібралася купувати, — обурювався вітчим, — робота за договором, офіційна зарплата — копійки, за оренду платити, якщо тільки вдвох з сином складуться і однушку візьмуть. Кредит не світить.
-І він має рацію, — каже Поліна, — але Галина Сергіївна мріяла далі.
-Ось кухарі в Києві непогано влаштовуються, — приголомшила вона невістку під час чергового візиту додому, — і офіціанти лівак мають. Я з сином поговорила (Олег повинен був приїхати додому через декілька днів). Він мене підтримує. Треба зніматися звідси і переїжджати. Знімемо квартиру, тут все продамо, там в іпотеку вступимо і ти підеш заробляти.
-Як я піду заробляти? — не зрозуміла Поліна, — А дитину куди? Йому 3-х років немає. І що ми тут продамо?
-Ти справді не розумієш, — розсердилася Галина Сергіївна, — або прикидаєшся? Квартири наші продамо: твою і мою. Розумію, що не відразу, тимчасово в орендованій поживемо. А потім в іпотеку там візьмемо двушку: з пропискою і дитину в садок візьмуть і на роботу можна буде мені і Олегу влаштуватися нормально.
-Тобто, – каже Поліна, – мені пропонується не тільки піти і працювати на благо майбутнього щастя в столиці, кинувши малюка на маму чоловіка, а й позбутися власності, і жити разом з нею все життя? Я не дура. У мене тут – своя квартира, робота офіційна, мама. А там що?
-Ну як ти не розумієш, – підтримав маму чоловік, – тут перспектив немає. Всі їдуть, а ти чіпляєшся за квадратні метри.
-Не за метри, – відповіла Поліна, – а за здоровий глузд і за незалежність моєї сім’ї.
-Поднімемся і купимо другу квартиру, для мами, – каже чоловік.
-Років через 20? – питає його Поліна, – Якщо не розбіжимося? І квартири в регіоні коштують копійки, продаються погано, а це значить, що найближчі кілька років у нас не буде ні реєстрації, ні свого житла, так і будемо жити з мамою в однокімнатній? І я буду працювати офіціанткою, а вона вдома з онуком сидіти? Не сміши мене. Я нікуди не поїду.
-Ну в такому випадку, люба, – зателефонувала Поліні Галина Сергіївна, – готуйся, ми все одно з Олегом поїдемо. Будеш лікті кусати, та пізно буде. Всі влаштовуються, багато ризикують, а ти як той лежачий камінь. Як жити будеш? У декреті і без чоловіка.
-На аліменти подам, – відповіла Поліна, – а потім вийду на роботу і буду жити, як жила.
-Ну вона звичайно авантюристка, – каже Поліні мама, – ну і ти б так не рубала. Нехай вона квартиру продає, а ти б почекала, так пожила півроку, попрацювала б, озирнулася там. Все ж у тебе з Олегом – сім’я.
-Сім’я, – погоджується Поліна, – і Галина Сергіївна на додачу. Продасть житло, в Києві у нас нічого не вийде і змушені будемо повернутися. Куди вона піде? До мене? Я прекрасно бачу наші перспективи. Вже краще розійтися зараз і жити самій, ніж потім мені тут шукати роботу, та ще й маму Олега в будинку терпіти, тому що їй піти нікуди.
-Май на увазі, – сказав чоловік, їдучи з твердим наміром зняти квартиру в столиці і стати киянином, – ти сама все так вирішила. Сама все зруйнувала, ти мені крила не прив’яжеш. Аліменти платити буду, а в іншому – сама тепер.
-Сама, – погоджується Поліна, – ризик виправданий, коли він розумний і вивірений, а не коли це просто дурні думи. І ти врахуй: назад я тебе не прийму. Сама, так сама.
Як думаєте, хто правий? Дружина, яка вирішила не ризикувати, маючи дитину? Або чоловік і його мама, замахнувшись на зміни?
