«Мама сказала, що у тебе хвороба недоумства. З тобою не можна довго наодинці бути» – видав онук. Ось і дізналася я всю правду

Син Миколка привів невістку Настю в будинок, коли було йому вже тридцять два роки. До цього часу не одружився. Говорив, що встигне. Потім став говорити, що шукає єдину і неповторну. І знайшов. Мабуть, неповторною виявилася. Напевно, і справді така.

До одруження син завжди зі мною ділився своїми проблемами, планами. Радився. А як одружився, ніби підмінили його. Розмовляти по душах зі мною перестав. А коли будеш йому щось пропонувати або попросиш про якомусь дрібничку, він відразу: «Мамо, треба з Настею поговорити, порадитися». Потрапив мій синок під її каблучок, нічого не скажеш. Без неї тепер і кроку ступити боїться. Все Настя, Настя … Знайшов, видимо, що шукав до тридцяти двох років. Ну, мені що? Мені не шкода. Хай так. Головне, щоб йому подобалося. Я тепер бабуся, мені дорожче спілкування з ненаглядними моїми внуками.

Але тут щось стало не ладиться. Ходили, ходили до мене мої внучата, і раптом перестали. Спочатку я подумала, що вони дорослими стають, в школу ходять, в третій і перший клас. Може, думала, не цікаво їм у бабусі. А потім сама я пішла до сина з невісткою.

Хлопчаки як мене побачили, так і кинулися до мене. Обіймають, цілують. І весь час, поки була я в гостях у сина, від мене не відходили вони. Ось тут я і зрозуміла, що не в онуках справу. Вони як і раніше люблять мене і тягнуться до мене. Напевно, справа в батьках. Вони не пускають дітлахів до бабусі.

Ну ось. Побула я в гостях і зібралася йти. А потім кажу синові і невістці: «Діти, а може, погуляю я з онуками недовго на вулиці. Погода дуже сонячна». Погодилися батьки, відпустили синів. Правда, Настя веліла їх через півгодини додому повернути, сказала: «Ви вибачте, але хлопчикам скоро в басейн на тренування».

Ось йдемо ми по вулиці, а я візьми та й запитай внучат, чому вони до мене перестали ходити. Меншенький, Миколкою його звуть, мені відповідає: «Бабусю, але до тебе ж не можна. Ти хворієш. Ми можемо заразитися». А я і питаю: «А чим я хворію-то, миленький?» А він мені і відповідає: «Мама сказала, що у тебе хвороба недоумства. З тобою не можна довго наодинці бути». Ось і дізналася я всю правду. Виявляється, я недоумкувата…

Через півгодини привела я онуків. Як обіцяла. Потім йшла додому і думала: «Навіщо ж так? Чим я заслужила дурепою-то бути, та ще й заразною? Можна ж було і по-хорошому дітям пояснити, що немає у них часу у бабусі цілими днями гостювати, а треба плаваннюя їм вчитися. Вони б, напевно, зрозуміли».

Фото ілюстративне – nhero.ru