“Мама так і не розповіла нічого батькові про мене – не хотіла руйнувати чужого щастя”: все життя син і тато не знали один-одного

Горпина два дні не підводилася з ліжка. Вже два дні вона нічого не їла, тільки пила воду, яку завжди тримала у збанку на комоді, що біля ліжка. І покликати на поміч сил не мала, а телефон, який подарували діти, щоб підтримувати з мамою зв’язок, як на зло розрядився. Вчора увесь день не було світла. Мабуть, через раптову відлигу електропроводи на стовпах пообривало.

Жінка не помилилася. За якихось півгодини її роздумів почула гавкіт свого вірного собаки Бурчика. На подвір’ї, спершу ледь чутно, а потім дедалі чіткіше і голосніше роздавалися чоловічі голоси.

– Є хто вдома? – з порога ганку запитав один із них.

– Є. Заходьте в кімнату, бо я не можу підвестися, допоможіть мені, – спершу трохи зрадівши, а згодом насторожившись, бо хтозна, кого запрошує в хату, промовила жінка.

Двоє кремезних чоловіків, зігнувшись, щоб не вдаритись головами об низенькі одвірки маленької хатинки, увійшли досередини.

– Бабцю, що з вами? Може, швидку викликати? Не бійтесь, ми – електрики, відновлюємо енергопостачання, бо через негоду більш ніж піврайону залишилось без світла в оселях, – приязно сказав другий, той, що стояв позаду.

Горпина хотіла щось відповісти, та слова грудочками зупинялися і застрягали у горлі.

Електрики, не гаючи часу, викликали швидку. У жінки був сильний перeлом ноги. Вона впала у кімнаті, коли збиралася йти на подвір’я, щоб погодувати свого Бурчика. Він – єдина жива істота, з якою могла щодня ділитися наболілим. Собака, схиливши голову, чемно слухав свою господиню, яка завжди балувала його смаколиками. Що собі варила їсти, тим із Бурчиком ділилася. Як він там? Бідолашний, вже два дні сновигає по подвір’ю впроголодь.

Не йшов із думок старенької жінки не лише Бурчик. Отой електрик, що стояв позаду, обабіч дверей, так нагадував Горпині її покiйного чоловіка Івана. Ті самі ямочки біля кутиків губ, чорні, немов вуглинки, очі, високе, могуче чоло. Але як таке може бути? Невже після стількох років подружнього життя Іван так і не наважився зізнатися їй, жінці, з якою жили душа в душу, що має позашлюбного сина? Може, боявся, що не простить, і так поніс із собою цю таємницю у могuлу? Сум’яття думок розтривожило душу старенької.

Два сини з невістками і внуками приїхали у село до матері. Раз на тиждень вони по черзі навідувалися сюди, щоб допомогти по господарству. Нині приїхали усі, адже у неділю в матері день народження. На подвір’ї застали собаку, який, опустивши голову, сумно скавулів. Не встигли відчинити вхідні двері, як із-за тину роздалися слова сусідки:

– Горпину вранці відвезли до лікарні. Добре, що електрики зайшли до хати і викликали швидку.

Вони одразу помчали в лікарню.

– Мамо, вибач, що не приїхали швидше. Ми нічого не знали, – з відчуттям провини промовив старший син Микола. – Я як відчував, що щось трапилось. Вчора увесь вечір намагався до тебе додзвонитися, а твій телефон був поза зоною досяжності.

Жінка не дала синові договорити, а стиха промовила:

– Розшукайте того електрика, який врятував мене і привезіть його, якщо він погодиться, сюди.

Молодший син Степан завів двигун машини і поїхав назад у село. Електрики ще чинили несправні лінії електропередач. Підійшовши до гурту чоловіків, він одразу попрямував до Петра. Вражаючу схожість поміж ними, мабуть, помітили усі чоловіки, що стояли довкола.

– Петре, чому не признавався, що маєш брата? – запитав хтось із них.

Та і Петро, і Степан, від здивування не могли промовити і слова, мов води у рот набрали.

По якійсь хвилі мовчанки, відійшовши вбік, між ними зав’язалася розмова. Вони спілкувалися, поки під’їжджали до лікарні. Коли зайшли у палату Горпини, всі остовпіли.

– Дякую тобі, дитинко, що врятував мене, – ковтаючи сльози, тремтячим голосом промовила жінка. – Ти знаєш свого батька?

Дещо зніяковівши, чоловік відповів, що його змалку виховувала мама. Батька він не знав. Мама розповідала, що дізналась про свою вагітність, вже коли розсталась зі своїм коханим. Довго не наважувалась підійти і розповісти йому усе. Коли надумала, довідалась, що він зустрічається з іншою.

– Так і не розповіла нічого батькові про мене і не познайомила нас – не хотіла руйнувати чужого щастя, – додав Петро.

Горпина вже не плакала, а ридала. То, виходить, її Іван і не знав нічого про сина, а вона, теж нічого не знаючи, мимоволі стала розлучницею сина з батьком. Вже тепер у пам’яті виринали епізоди її знайомства з Іваном – як він переїхав жити у їхнє село, як після першої зустрічі запав їй у серце цей юнак. А тепер виходить, що живучи на відстані якихось сорока з лишнім кілометрів, батько з сином й підозрювати не могли про існування одні одних.

Запала німа мовчанка. Та вже за якусь мить брати трималися в міцних чоловічих, ба, не просто чоловічих, а в братських обіймах.

Оля ПОПАДЮК

За матеріалами видання “Наш День”

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram