Мама з двома дітками їхала з Маріуполя в евакуаційному автобусі і той зупинився у селі Зелене. Вийшли люди. У руках – теплий хліб з печі, картопля у мундирі та варені яйця. Вони їли та плакали. Нічого смачнішого і близько немає

Вчора вивели дитину на прогулянку. Тоня на самокаті у новому спортивному костюмі, купленому ще до війни. Одна штанина – м’ятна, друга – пастель. Ми з чоловіком – у чорному. Ідемо, хитаємось. Всюди люди. У кафе – кава. У магазинних пакетах – овочі, м’ясо, хліб. У вухах нещодавня розмова з молодою мамою з Маріуполя.

Вона з двома дітками (5 років та 6 місяців) їхала в евакуаційному автобусі і той зупинився у селі Зелене. Вийшли люди. У руках – теплий хліб з печі, картопля у мундирі та варені яйця. Біженці їли та плакали. Нічого смачнішого і близько немає.

Сонця зараз вдосталь. Хоч пий, хоч їж, хоч підставляй шию та лопатки. Цвітуть абрикоси. Небо без жодної хмаринки. Без помарок. Я дивлюся. Щоправда, дивлюся на всі очі, але всередині – біль. У голові Ізюм, Волноваха, Харків… Епізод із книги «У війни не жіноче обличчя». Там уцілілі після жорстокого бою прорвалися до поля, а воно – зелене і повністю заповнене ромашками. Квітів – тисячі. Дрібних, не зворушених війною. Від такого розмаїття можна було збожеволіти. Адже щойно впереміш руки-ноги, а тут – ромашки.

Вчора рука потяглася до яблука. До війни було правило – з’їдати одне на день. Миттєво згадала два відео, надіслані з Ізюма. На одному десятирічна тямуща дівчинка співає пісню біля обтяжілої «айдаредової» гілки. Виводить дзвінко, з гордістю. Поруч будинок, збудований дідом ще сорок дев’ятого, чисто прибраний город, міст і годувальник – Сіверський Донець.

За кадром захоплений голос мами: «Ви тільки подивіться який урожай у двадцять першому році! Які рубінові плоди! На другому відео – кадри, зняті після виходу із підвалу. Будинок та сад, які дорогали. Дві самотні стіни, з любов’ю оздоблені білими цегляними ромбами. Несамовитий крик дівчинки, яка ще буквально вчора співає про яблука.

Ми йдемо тротуаром ледве-ледь. Зліва – рухлива трисмугова дорога, праворуч – невеликий сквер. Вдалині – бісектриса будинків. За ними – пустир із козами, що бездіяльно хитаються. Ту, хто пережили бомбардування, досі пересуваються під стінами. Кажуть, щойно виходять на відкриті простори, одразу ж накриває паніка. У когось у роті з’являється запах пороху, у когось – горілого заліза. Потім спазм: не видихнути, не вдихнути. Так розповідають ті, хто вибрався з Краматорська, Попасної, Сєверодонецька. Так і досі живуть у Харкові.

У подруги батько пережив Бучу. Всі дні війни він перебував у своєму домі на самоті. З продуктів закінчилося все: навіть сіль. Пізніше розповідав, як облаштував підвал: там і гас, і лежанка, і штани. Хто його знає, як вигадають бомбити цього разу. Тепер я поділяю свій одяг на дві частини. Частина – жінці, яка приїхала сюди в зимовому пальті, частина – собі. Мені відтепер не потрібні кольорові сукні. І сумки з принтами до чого. Встигнути б схопити за руку дитину, шматок хліба та запасні штани.

Автор – Ірина Говоруха, взято з мережі

Фото ілюстративне від Анни Березюк