Мамо, напечи дерунів із мерзлої картоплі, таких добрих, як тоді. – Іване, синочку, та ти ж їх їсти не будеш

Мамо, напечи дерунів із мерзлої картоплі. Таких добрих, як тоді. – Іване, синочку, та ти ж їх їсти не будеш. Тоді голод був, а ти – малий…Мій батько народився у 45-му. Гoлод 47-го року застав дворічним. У дідуся з бабусею, окрім тата на руках були і інші діти, старші

Дід повернувся з вiйни, де служив у танковій піхоті, я так розумію, із дiагнозом, до болю знайомим тепер багато кому із нас. Бабуся все терпіла, ростила дітей, працювала. За матеріалами видання slovo.today

У 47-мому почався гoлод. Дід, знаний вже тоді чи не на весь район кoстоправ, влаштувався офіціантом у Шепетівці, щоб обїдками вигодувати дітей. Збирали полями мерзлу картоплю. Батько досі згадує шматок цукру, яким вдавився.І сестру Олю, яка потай від мами, годувала його своєю пайкою. Висохла на тріску, все життя важко хвoріла, але вижила сама. І батько мій вижив.

Для тата мого досі нема смачнішої страви, як деруни із мерзлої картоплі. Пригадую, коли, мала, стала свідком, коли він просив свою маму, бабусю:

-Мамо, напечи дерунів із мерзлої картоплі Таких добрих, як тоді.

-Іване, синочку, та ти ж їх їсти не будеш. Тоді голод був, а ти – малий. Та як хочеш – висиплю десь коло льоху картоплі, хай примерзне, приїдеш – напечу. – І якось так вони один на одного дивились, що в мене всередині все переверталось.

Мама теж пережила щось подібне – дід за війну пройшов два концтабори – один у Дарниці, інший – десь у Німеччині. Довго не прожив потому. Коли мамі виповнилось 5, вона осиротіла. Бабуня ростила їх як могла. Дідусева баба Настя, втратиши єдиного сина, збожeволiла. І лишились на руках у бабуні 5 дітей. І свекруха, що по чагарях та мочарях шукала свого сина Сьому

Мама рано почала працювати, у 15 поїхала до Росії на роботу. У 18 – вийшла заміж, бо вдвох було таки легше прожити. Та й батька мого любила і любить так, що я не можу нарадітись, дивлячись на них. Але і для неї досі найбажаніша страва (принаймні, з її слів) – варена кінська голова і терті сирі буряки, якими бабуся таки вигодувала їх, п’ятьох. Усіх.

Татовим братикам і сестрам пощастило менше. Із чотирнадцяти вижило лише семеро.

Читайте також:Земне життя – живим: вона не знала, що до вічної розлуки усього кілька годин

Мої батьки ніколи сильно не переймались тим, що в мене в голові, які книги я читаю, яку музику слухаю.Не завжди переймались навіть тим, у що я одягнута чи взута, але завжди боялись, щоб ми з сестрою не були голодними. Навіть зараз, коли мені вже без малого сорок, і телефонує мама, перше, що завжди питає:

-Ти їла, доню?

І тому завтра я знову буду пекти хліб. На згадку про всіх, хто не вижив. І коли мене не стане, це робитиме Еля. Її прибалтійське імя дісталось їй від дочки розкуркулених латиських поміщиків, її прабабуні Ельвіри Янсон, бабусі мого чоловіка.

Ця родина теж до мозку кісток знала, що таке совітська влада, голод, репресії.
Не забудьте про завтра.

У нас з вами – українців – своя Чорна П’ятниця. Нехай ніхто не знає голоду.

Лілія Мусіхіна

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram