Свекруха Василини, Людмила Іванівна – просто чудова жінка. Добра, тактовна, всіх шкодує, все вміє, все розуміє, на останні копійки купує подарунки для внучки. Людмила Іванівна ніколи не жила для себе. Сенс її життя – в служінні сім’ї. Вона ніколи не обідає в ресторанах, просто не може зрозуміти сенсу походів в общепит – навіщо? Вдома то смачніше! Вже не кажучи про те, що дешевше і корисніше. І в її будинку це реально так – вибір страв, їх якість, смак – краще, ніж в ресторані.
Вона любить стояти біля плити, і в будь-який будній день у неї, як у фокусника, на вибір – м’ясо, птиця, риба і пара гарнірів. А вже на свята стіл буквально ломиться від наїдків. Свекруха не користується косметикою, навіть кремом, при цьому виглядає чудово. Чоловік Василини з самого початку приголомшений від арсеналу кремів і баночок дружини, і завжди з подивом згадує дитинство – в їхньому будинку такого не було.
– А це в тебе для чого? Для повік? А навіщо? А це? А вони що, різні, чи що, ці креми? Чудеса! Чоловік щиро дивується – мама нічим не мажеться, і в шістдесят сім виглядає на сорок п’ять. Поки це йдеться зі сміхом, але з роками до цього сміху все більше домішується подив …
Людмила Іванівна завжди знає, хто з її близьких який чай п’є, кому недосмажити м’ясо, а кому пересмажити, хто солить їжу мало, а хто багато, і ухитряється з однієї каструлі усім догодити. Коли сім’я за столом, вона мало не з рушничком маячить за спинами – кому що подати, чи все нормально, чи всім всього вистачає, чи у всіх виделки, не гаряче чи, не холодне чи … Коли і що їсть вона сама, ніхто не знає.
– Людмило Іванівно, а ваша-то тарілка де?
– Дорогі, та я не хочу! Напробувалась, поки готувала. Ви їжте, їжте! Беріть ще! При цьому вона зовсім не справляє враження забитої прислуги. Багато читає, цікаво розповідає, спостерігає за людьми і робить вельми цікаві висновки. Тобто з нею є про що поговорити, не тільки про борщі і котлети.
Людмила Іванівна завжди вдома, коли не на роботі, весь час щось намиває, завжди біля плити. Витягнути її кудись неможливо. Звали погуляти, в кіно, в театр – ні. А хто ж прибирати-то буде? Вечерю готувати?
– Ні, діти, спасибі, ви йдіть, погуляйте, потім мені розповісте … Вона завжди всім і всіма задоволена, ніколи не підвищує голос. Вона, здається, ніколи не хворіє. Про всі її хвороби дізнаються постфактум і випадково. Поруч з нею всім затишно, надійно, спокійно. І все б нічого, але … чоловік Василини хоче бачити такою же і свою дружину. А дружина, скажімо так, трохи не така. Трохи навіжена, трохи лінива, і вже витрачати своє дорогоцінне життя біля плити або з ганчіркою точно не готова, як більшість сучасних жінок. І з роками надії чоловіка на те, що дружина просто в силу молодості не така, як мама, а далі все налагодиться – тануть.
Поки Василина з чоловіком довго не бачать свекруха, все в порядку. Якось пристосовуються, і живуть ніби не погано. Але з’їздивши до мами і порівнявши в черговий раз, чоловік приходить в подив. У мами все блищить, мама все встигає, мама завжди посміхається, нікого не дорікає, не кричить, мама завжди все сама, мама ніколи не питає, як кому посмажити яєчню, і скільки цукру класти в чай.
Зовсім не їздити до мами не можна, це ж мама. І так поїздки звели до мінімуму, тому що після них в сім’ї розбрат. Але виходить тільки гірше – півроку не бачивши «дітей» і внучку, мама викладається на всю котушку, перевершуючи саму себе. А останнім часом і чотирирічна дочка Василини «перекинулася» до бабусі. Бабуся добра, лагідна, безвідмовно грає, читає і балує. У бабусі і мама не потрібна. А мамі, звичайно, прикро.
Мама красуня, розумниця, має хорошу освіту, розмовляє (саме розмовляє!) двома мовами, приємна в спілкуванні, працює, стежить за собою … Але всі ці прекрасні риси бліднуть перед маминим рагу по-міністерськи. Виявляється, свекруха повинна бути в міру стервом, щоб синові щасливо жилося з дружиною.
Фото ілюстративне з вільних джерел
