Прикро? Прикро. Син шість місяців із кимось, а мати ні сном, ні духом?
Не витримала я – потай підглянула її номер у Славка. Вона в нього так і записана: Герда. Інших Герд немає. Ім’я рідкісне, ні з ким не сплутаєш.
Залишилась я вдома одна, набралася хоробрості, дзвоню. А що такого, я ж її телефоном не з’їм. Мені відповідає жіночий голос. — Доброго дня, — говорю. – Я мама Слави, мене звуть Ірина Павлівна. А ви – Герда? Не знаю, як вас по-батькові…
— О-о-о, — кажуть мені. – Які люди! Дуже приємно, Ірино Павлівно. А я – Герда Єфремівна Торчкова. Прізвище дворянське, між іншим.
— От і познайомилися, — говорю. – А то Слава скромний, вас мені не показує.
Моя майбутня невістка здалася мені трохи дивною. Хоча хто їх розбере, цю молодь?
— Все-таки розраховую на швидке особисте знайомство, — говорю я.
– Його навіть мої бородавки не відлякують!
Щось переставала мені подобатись ця розбита дамочка.
— Не впадайте у відчай, — коректно кажу я. – Бородавки – це нормально. Я переймаюсь іншим, Славі всього 20.
— Розумію,— каже ця Герда з дворянським прізвищем. – Не бійтесь, досвіду в мене на трьох вистачить. Мені шістдесят.
Тут мені захотілося сісти, а ще краще прилягти. Причому прямо на підлогу.
— Не зрозуміла, — говорю. – Вам – шістдесят років?
— Так, — каже вона. – Шістдесят першого року випуску.
– Але все це звучить не дуже … вас точно звати Герда?
— Точніше не буває, — каже бабуся. Я Герда Єфремівна Торчкова. І хлопець у тебе славний, і я – дівчисько хоч куди.
— Шановна Гердо Єфремівно, — говорю. – Сміх сміхом, але у вашому поважному віці мають бути якісь рамки. Завести дружбу з молодим чоловіком у тричі молодшим за себе?! Чим ви з ним займаєтеся?
— А тим самим, чим і всі, — каже баба Герда. – Нічого нового вчені не придумали.
— І вам не соромно? – Кажу я. — У вас нерухомість на Таїті і пенсія велика, що знайшов мій син?
— Вгадала, Ірино Павлівно, — каже наречена Герда. — Пенсія в мене – гарна. В Україні молоді стільки не заробляють. А я, між іншим, колишній учитель співу. І на машинці шити вмію.
– Почувайся нормально, матусю.
— Чути не можу ваше марення! – кричу я.
Я навпомацки зайшла у ванну і засунула голову під кран із холодною водою.
— І чим ти незадоволена, свекрухо? – каже на тому кінці Герда.
Коли на задньому плані у Герди з дворянським прізвищем виник інший, молодший дівочий голос.
– Бабусю, ти знову схопила мій телефон? – почулося звідти. – Алло, жінко? Що вам тут наговорила моя бабуся-жартівниця? Розумієте, ми з нею обидві – Герди, мене на її честь назвали.
І я зрозуміла, що з цим сімейством ми не сумуватимемо. Але, загалом, почуваюся нормально.
