Не дай Бог нікому дожити до такого, а виною всьому – коханка мого чоловіка

Ось таке життя маю – сповідь жінки. Якщо з самого початку починати – далеко життя відмотувати доведеться. З чоловіком ми розлучилися, коли нашій Світланці було всього лише 13 років. Мені розказали, що у нього інша сім’я. Мені вже зовсім нічого не залишалося робити, як розлучатися, хоча, вже потім зрозуміла: якщо б добрі подруги, вперті батьки та колеги не насіли з усіх боків зі співчуттями і збуруннями, може, я б і пробачила його назавжди, адже у кого в житті не буває подібних випробувань.

Всяке в житті трапляється. А так, він пішов в ту сім’ю, і думати забув про нас з Світланкою. Аліменти перераховував, а більше нічого – викреслив нас із життя.

Квартиру розміняли, я опинилася з дитиною в комуналці в одній кімнаті, а йому однушка дісталася – виявляється він туди, незрозуміло як, маму прописав. Зажили ми з Світланкою самі по собі, а тут моя мама стала вмовляти з’їхатися, з’єднати житло. Мовляв, і за дитиною нагляд, мені легше буде, та й вона стара, важко одній. І я погодилася, хоча всі, хто знав, відмовляли.

Спочатку, поки в себе після розлучення приходила, ніби й нічого жилося. Я працювала на двох роботах, намагалася заробити побільше, а Світлана з бабусею була. А коли трохи відійшла від всіх перипетій, зрозуміла, що свого життя у мене немає, і не буде. З двох сторін мама і донька твердили, що я повинна жити для них, що одна стара, а друга мала – їм допомога потрібна, що мені вже пізно про себе думати і так далі.

Читайте також: Гiрка спoвідь oнкoхвopої: “Я просто жила. Була жінкою. Шкода, що мало. Шкода, що пізно”

Та взагалі знайти когось в моїй ситуації зовсім непросто. Кудись піти одній – начебто незручно, на роботі, в основному, жіночий колектив. Навіть якщо і познайомишся, то додому не запросиш – мама і донька разом пильнують. Був у мене друг, заміж кликав, але мої як збунтувалися – скандал за скандалом. Як мене тільки мати не обзивала, не соромлячись дитини – не розкажеш! Відмовилася я від заміжжя, так і жила

Дочка виросла, вчитися далі не захотіла, народила без чоловіка. Стали ми вчотирьох жити. Світлана не працювала, мама на пенсії, дитина підростає – ось я одна і тягнула всіх. Потім Світлана ніби як заміж вийшла – цивільним шлюбом жити стала. Вона до чоловіка пішла, а сина нам залишила. Хлопчисько розумний підростав, але з ним займатися треба було, а в мене часу немає в трьох місцях працювала. Ну, а мама моя без освіти – чому вона навчить?!

Світлана ж насолоджувалася сімейним життям, сина бачила по вихідних, та й взагалі, другої дитини народжувати надумала. Коли я спробувала щось порадити, вона мені рот заткнула, сказала, що це її життя, а потикатися мені туди не можна. Мовляв, свою побудувати, як слід, не змогла, годі й інших вчити. Коли народилася дівчинка, про старшого сина вони зовсім забули. Дениска маму з татом по вихідних і то не кожен раз бачив. А вже великий, до школи пішов.

Я стала хворіти, довелося піти з додаткових робіт, а на основній грошей платять небагато, але якось кручусь. От і жили – материна пенсія і моя зарплата. На сина Світлана грошей не давала, казала, що це мій обов’язок – з онуком сидіти. Та й куди мені гроші-то ще потрібні – тільки на харчування. У 53 роки пора забути про вбрання та інші надмірності і доношувати те, що є. Ось я і доношують, та ще багато знайомі віддають, розуміють, що важко живеться.

Ну, це все б нічого, і від онука радості багато. Але тут Світлана вирішила, що пора власним житлом обзавестися. Як вже їй вдалося, але вона продала нашу з матір’ю квартиру і купила нову, велику. І з’їхалися всі разом ми з мамою, діти і вони.

З бабусею у Світлани відносини краще, тому що та пенсію всю до копієчки віддає і слухається її беззаперечно. А у мене з усіма проблеми. Заважаю я їм. Світлана вже не раз говорила: – Іди звідси і знімай кімнату! А на що знімати? Я б і рада, але мені моєї зарплати тільки-тільки на їжу вистачає.

Так і живемо. Зять в кращому випадку тільки вітається. Онука, якого я виростила, проти мене налаштовують, хоча займатися тепер доводиться обома дітьми. Дениска зовсім перестав слухатися, каже, мама називає тебе дурепою, і що ти нічому доброму не навчиш.

Вчора повернулася з лікарні, місяць там пролежала. Так Світлана вийшла з кімнати, подивилася і в очі кинула:

– Краще б ти не поверталася, так без тебе добре було! Не дай Бог нікому дожити до такого. Знаючі люди підказують, що я можу опротестувати опepацію з продажу нашої квартири, бо згоди на продаж не давала (та мене ніхто й не запитав), що я можу по суду розміняти і цю квартиру, виділивши собі хоча б кімнатку десь. Але як я можу піти проти рідної дочки? Може в тому, що вона така жоpcтока, і моя вина є?

Розлучитися з чоловіком можна, а як бути з рідною кpовинкoю? Виходить, що все життя я даремно прожила, всім заважаю, непотрібною стала. А попереду старість, хвоpоби. Добре, якщо мене хоч в будинок престарілих візьмуть, а якщо ні?

Під парканом вмupати? За що мені таке життя?

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram