Дівчина тримала в руках лист і не вірила своїм очам. Це ж той самий знайомий почерк, той самий, що й на записці, яку вона досі зберігає. “У тебе таке гарне волосся, немов пшеничне колосся… А очі твої – наче незабудки. Ти схожа на ромашку. Ніколи не забуду тебе…” – це написав їй Остап десь у восьмому класі.
Вони разом підкорювали найвищі в селі шовковиці, приходили додому брудні-брудні, отримували на горіхи від батьків, бо сусіди знову скаржилася, що бачили їх на дереві.
Дівчинка зі шовковистим волоссям і величезними бантами та хлопчик із кирпатим носом, весь у ластовинні. Бабуся жартома запитувала: “Знову з рябим кудись подалася?”. А Оксанка зовсім не сердилася, не зважала на бабусине бурчання. Дітям було цікаво, вони катались на велосипедах, хотіли знати, що там, за садом, за пагорбом… Клялися на вірність у дружбі. “Не забудеш?” – зазирав у її великі блакитні очі Остап. “Не забуду!” – відповідала Оксана, зачиняючи за ним двері пам’яті.
Те ромашкове поле… Сонячний день… День їхніх сповідей. Як можна стерти це з пам’яті? Він зірвав декілька квіток і простягнув їй. “Погадаймо”, – запропонувала вона. “Ні, не треба”, – заперечливо похитав головою.
Мов листки календаря, злітали дні, місяці, роки. Життя – наче пісочний годинник. Хлопець поїхав до міста вчитися на інженера. Потім служив у армії. Дівчина ж залишилася в селі, бо раптово захворіла мама. А ще ж дві молодші сестрички, треба було допомагати . Пізніше вступила до педагогічного училища, успішно закінчила його і повернулася в рідну хату.
Листи від Остапа ставали все коротшими. Він нарікав, що в армії важко, дисципліна. Обіцяв, що коли повернеться, вони знову будуть разом. Першою неприємну звістку принесла Тетяна, сестра Остапа. Прибігла до Оксани, щоби порадитися, яку сукню придбати на весілля брата. Дівчина запропонувала свою – найкращу.
Читайте також: Всі чоловіки Ірини були вдівцями, так і стала Чорною Вдовицею
Мама померла. Сестрички повиходили заміж і покинули батьківський двір. А Оксана… Вона й далі всім допомагає. Лише школа та її учні не дають сумувати. Якось до Оксани прибігла стурбована директорка школи Галина Дмитрівна. Вона почула, що в сусідньому селі залишився сиротою маленький Сашко. Вчителька відразу рушила туди… Подолавши всі перешкоди, відчула себе найщасливішою у світі – тепер у неї є син.
Хлопчик смикнув Оксану за рукав: “Мамо, чому ти не відкриваєш конверт? Від кого цей лист?”. Вона з любов’ю поглянула у великі блакитні очі, на кирпатий носик, щічки, які поцілувало сонечко…
Усередині лежала ромашка і пожовкла від часу фотокартка: дівчинка з двома золотавими кісками і величезними бантами та хлопчик із кирпатим носом і ластовинням. Здавалося, він тихо промовляє: “Не забудь…”.
Автор – Людмила ЧЕЧЕЛЬ
