– Агов, сусідко! Підходь, знайомитися будемо!
Команда бабульок на лавці біля під’їзду. Всі дивляться на мене вичікувально: вшанує? Повз пробіжить?
– Доброго дня!
– І тобі не хворіти! Це ти в 53-ю заселилася?
– Ні. Це мама моя тут жити буде.
– О! Нашому полку прибуло!
– Та ні, вона на вулицю не виходить вже. А ось якщо хтось із вас її провідати прийде, буду дуже вдячна!
– Провідаємо, не сумнівайся!
– Я запитати хотіла про 52-у квартиру. Там живе хто? Хотіла б телефонами обмінятися. Раптом що …
– А як же не живуть? Живуть, звичайно. Тільки зараз їх немає вдома. Сама Іванчиха в лікарні, батько на дачі. А дочка …
– Та яка вона їм дочка? Ну що ти все плутаєш! Невістка вона їхня! Зроду дочок у Нінки не було! Ось синок був – Олежка. Хороший хлопець був, видний. Пожежникам працював. Пам’ятаєш, мабуть, пожежа у нас на заводі була? Ось там і не стало його. А Варя – дружина його.
– І що? Ми всі чули, як Іванчиха її донькою кличе. І вона їм – мама, тато. Поважає!
– Та хіба мало як хто кого кличе? Не дочка вона їм і все тут! Невістка! А невістка і при живому сину – не родичка. А вже, якщо сина немає, так і зовсім відрізана скиба!
Дві бабусі войовничо насідають одна на одну, з’ясовуючи, хто кому ким доводиться. На мене уваги не звертають. А я обімліла. Так ось хто дістався мені в сусіди!
Олег Іванченко. Колишній мій студент. Краса і гордість курсу. Добре пам’ятаю його батьків. Ніна Іванівна педагог. Викладала географію. Мила, спокійна і дуже інтелігентна жінка. Батько – історик. Начитаний, розумний і розважливий чоловік. А ось про дружину Олега я знала мало. Знала, що він привіз її звідкись здалеку.
Ось тільки не знала, що вона до цих пір живе з батьками колишнього чоловіка. Ну та хіба мало що буває.
Після гіркої втрати батьки Олега самі попросили Варю залишитися.
– Доню, поживи у нас, хоч трохи. Неможливо ось так, відразу одним.
– Спасибі. Велике спасибі. Рідні ви мої.
Варя сама хотіла попросити їх про це. Ну не могла вона ось так відразу виїхати з цього будинку, який став їй рідним. Здавалося, Олег досі тут. Просто вийшов за двері. Або на чергуванні.
Перший місяць вони, як три тіні просто пересувалися по квартирі. Ходили одне за одним:
– Треба поїсти, мамо.
– Добре, доню.
Готували щось, спали важким, неспокійним сном.
Варя годинами стояла перед портретом чоловіка. Розмовляла з ним, дорікала, плакала. Біль і розпач поступово йшли. Залишалася туга. Найбільше Варя картала себе за те, що не має дитину. Здавалося, вони ще такі молоді, все встигнуть. Згадувала свої міркування: спочатку кар’єра, своє житло. Потім – дитина. Ну і кому тепер потрібна її кар’єра?
Думала про повернення до своїх батьків. Вони живуть далеко. І крім Варі там ще четверо сестер і братів. Життя в рідному домі зовсім інше.
Її сім’я зовсім прості люди. Всі розмови навколо городів і роботи. Якось не прийнято у них було цікавитися думками і настроєм одне одного.
Тільки тут, вона змогла вперше проговорити свої неприємності свекрусі. Вона так вміла вислуховувати співрозмовника, що самі проблеми розчинялися, йшли. І Варя вперше в житті зрозуміла, як це добре, коли близькі цікавляться не тільки тим, що ти поїв на обід, а й твоїм внутрішнім світом.
Вона спочатку дивувалася тому, що Олег постійно запитував батька, що той думає з того чи іншого приводу. Не розуміла, навіщо? Адже все одно, чоловік зробить по-своєму! Але Олег якось сказав:
– Пам’ятаєш прислів’я? Один розум добре, а два – краще? Від мене ж не убуде, якщо я думку батьків послухаю. А їм приємно. Та й я ж не Господь Бог, можу помилятися.
З тих пір, Варя взяла за правило: розповідати складні випадки свекрусі. Вона часто підказувала виходи з важких життєвих ситуацій. А головне, вона робила це з такою простотою і доброзичливістю, що Варя не відчувала, що її «вчать життя», а відчувала підтримку близької людини.
І ось тепер, все це потрібно залишити. І виїхати з міста, яке стало рідним. З квартири, де вони так щасливо прожили два роки.
– І ось тут і жила! На шиї у свекра і свекрухи!
– Так чому на шиї то? Баба Зоя, вона ж працює. У лікарні, наскільки я знаю!
– І що? Квартира-то стареча! Дітей у них більше немає! Значить, кому це все дістанеться? Правильно – Варці! А саме то головне, знаєш у чому? Вона ж їм мужика привела!
– Якого мужика?
– Звичайного. Іду якось з магазину, Іванчиха назустріч: «Зоє, радість то у нас якась! Варварочка наша заміж виходить!». Мене трохи не перекосило! Знайшла чому радіти! Мало того, що дівку чужу в своєму будинку тримають, так вона їм невідомого кого привела!
– Баба Зоя, але хіба це погано? Вона ж молода жінка. Що ж їй, все життя однієй кувати?
За нею доглядає молодий хірург – Антон Володимирович. Наполегливий юнак. Але Варвара не готова відповісти на його почуття. І про це прямо йому сказала. Але Антон відповів, що готовий чекати, скільки буде потрібно. Ось тільки скільки? Як же бути?
– Так цей її, хірург-то, знаєш, чого задумав? Прийшов до Іванченків. До діда з бабою! Уявляєш? З тортом, з квітами. Каже: я люблю вашу Варвару, прошу у вас її руки! Це треба ж, яка ганьба!
– Так у чому ганьба-то?
– А в тому! Вона ж не дочка їм! Невістка!
– Але живе з ними. Батьками вважає. Ось і прийшов хлопець до них. Що ж поганого?
– Ой, молодь. Не можна так! Не по-людськи! Навіщо людям похилого віку чужий мужик в будинку?
– Ну, значить, потрібен, раз вони його прийняли!
– Варварочко, подумай!
– Мамо, і думати нічого! Що це ще таке, прийшов руки просити! Я чітко-зрозуміло відповіла, не можу! Ну, я цьому нареченому влаштую!
– Доню, прошу тебе. Не відштовхуй людину. Бачиш же, він не просто так, погуляти – потішитися. Він одружитися налаштований. Дітей хоче.
– Ох, мамо. Він хоче, а мені як бути? Порожня я. Душа порожня. Нікого не приймає. Не хоче…
– А ти спробуй. А раптом вийде.
– Уявляєш, і весілля зіграли. Хоча, яка це весілля? Так, в ресторані посиділи. Приїжджала мама Варвари. Батьки Антона. І Іванченки, само собою. Ну ось вони-то чого туди пішли? Аж смішно, їй-Богу!
– Чого ж смішного? Добре, що інші це правильно сприймають.
– Так ти головного не знаєш, Варка дитину чекає! Як розписалися, так і відразу.
– Так це ж чудово! Дитина, це ж радість!
– Ось і Іванчиха мені так відповіла: радість! Ой, дорадо. Виставлять їх за двері. Самі в старечих хоромах залишаться!
– Гаразд вам, баба Зоя. Ну, чому ви тільки погане в людях бачите? А яке старим одним віку доживати, ви не подумали? Так Варя і її сім’я тепер єдина опора для літніх людей!
– Ну-ну, поживемо-побачимо.
Кілька місяців я з бабусями особливо не спілкувалася. Ніколи було. Ремонт, переїзд мами. Її облаштування. Роботу теж ніхто не відміняв. Та й свій будинок і город. Загалом: здрастуйте – до побачення. Правда, з Іванченками контакти налагодила. Ніна Іванівна мене одразу впізнала, зраділа. Пообіцяла, що буде за мамою придивлятися. І дзвонити, якщо що.
Варю я теж кілька разів зустрічала. Висока, симпатична жінка з суворим, похмурим обличчям. Кивала і проходила повз.
В один погожий день, мене зупинила все та ж невгамовна баба Зоя.
– Чула, Варка хлопчиська тепер має. Олегом назвали. Уявляєш? Іду, а Іванчиха з візочком гуляє, каже мені:
– Ось і знову в нашій квартирі Олежик живе! Дивись, який гарний. Кровинушка наша.
– Ну, яка кровинка? Він вам навіть не сьома вода на киселі! Ні, ну є ж такі люди нетямущі! І зятем хвалиться. Чуєш? Зятем! І розумний, і добрий, і до них, людям похилого віку поважний! Тільки Варка не дуже весела ходить. Хмуриться весь час. Щось то там не те …
– Господи, бабо Зоя! Ну що не те? Дитина у неї маленька! Втомлюється жінка …
– Варя, я хочу з тобою поговорити.
– Так, Антоне, я слухаю.
– Варюша, мої батьки вирішили зробити нам подарунок – свою квартиру. Самі планують переїхати на дачу …
– Антоне, але ваша квартира в іншому районі міста! Звідти їхати понад дві годин!
– Ну і що?
– Я не хочу залишати батьків. Тато зовсім поганий, серце постійно пустує. Їм потрібна моя допомога. Та й я просто хочу бачити їх щодня. Тим більше, вони допомагають з малюком.
– Варь, вибач. Але я більше не можу мовчати. Зрештою, вони абсолютно чужі нам люди!
Антон і не очікував, що Варя може так дивитися.
– Ех, Антоне. Ти так нічого і не зрозумів … Я прошу тебе залишити нас.
– Варваро?
– Даремно я погодилася. Я ж відчувала, нічим хорошим це не закінчиться. Ти як був чужим, так і залишився …
– Ні, ти уявляєш? Розлучилися! Рік прожили і розлучилися! Ну як так можна? У Варки неприємності через це були. Її в поліклініці знаєш, як засуджують! Вигнала порядного мужика, залишила дитину без батька.
– Баб Зоя, якщо Варя так зробила, значить, їй так було потрібно. Це їхнє життя, їхня справа.
– Ну да, ну да…
– Варварочко, ну навіщо так то? Ну, сказав Антон щось не те. Ну, хіба мало що в житті буває? Чи … це ти через нас?
– Мамо! Це через себе! Ну не можу я робити вигляд, що щаслива! Він за мною постійно стежить. Прибирала недавно, присіла в твоїй кімнаті, перед портретом Олега, а Антон тут як тут. Ну бачить, що мені сумно. Так давай мене «підбадьорювати»: «Посміхнись, життя хорошеа і жити добре!». Зітхнула про своє, про жіноче: «Знову колишнього згадуєш?». Як він мені сина Олежиком назвати дозволив – не розумію просто. Не можу більше. Хочу бути сама собою. Не прикидатися, не брехати. Плакати, коли хочу, сміятися, коли весело. Адже говорила я і вам і йому: не можу. Не час ще, мабуть …
– Ось так, сусідко. Знову Варвара без чоловіка. Зате з сином. Але там теж до смішного доходить. Дивлюся, вчора дід Іванченко з хлоп’ям гуляє. А повз якась жінка йде. Побачила і каже: «Ой, який малюк чудовий! А як на дідуся схожий! Прямо вилитий!». Дід прямо розплився весь. А чого посміхатися-то? Ну, який він йому онук? Взагалі ніхто!
– Баб Зоя, даремно ви так. Я ось за Іванченків дуже рада. Втративши сина, вони придбали дочку. А тепер і онука. Це ж чудово!
– Тьху, на вас! Що за люди пішли? Все з ніг на голову ставлять. Ну, де і коли це бачено?
Баба Зоя, бурмочучи, попленталася до свого під’їзду. А я раптом замислилася. Я ж нічого не знаю про цю войовничу прихильницю справедливості. Може, вона тому так налаштована, що сама самотня? І не знайшлося у неї такої ось «дочки», яка визнала спорідненість душ вище спорідненості кровної. Треба б поцікавитися. Той же хліб принести. Мені не важко, а бабуля, дивись, і повірить в людську безкорисливість і людяність.
