Я виросла в родині, де було троє дітей. Ми не ходили ні в садок, росли вдома. Вихованням нашим займалася баба Саня, так називали ми нашу бабусю Олександру. Ми – це я і дві мої молодші сестрички, Надя і Люба. Напевно, ви вже здогадалися, що мене звуть Віра.
Коли я з’явилася на світ, мене назвали Вірочкою, а потім з’явилася Надійка. Назвати третю дівчинку Любонькою, сам Бог велів. Так і з’явилися в нашій родині Віра, Надія і Любов. І виховала нас баба Саня. Яка уже відійшла в засвіти.
Вона була мамою мого батька. Після того, як нестало дідуся бабуся жила з нами, виховувала нас, своїх онучок. Була вона скромною, тихою жінкою. Отримувала невелику пенсію і майже всю її віддавала моїм батькам. Коли ми підросли і стали вчитися за спеціальностями, допомагала нам – ділила пенсію на трьох.
Я не випадково згадала свою улюблену бабусю. Мене досі дивує її безкорислива любов до нас, її онуків, любов до моїх батьків. Вона завжди намагалася допомогти, жила заради нас. Засмучувалася, коли хтось із нас хворів. Баба Саня ніколи не залишалася байдужою в такі хвилини, завжди намагалася розділити чужу біду.
На світ я з’явилася першою з сестер, а заміж вийшла останньою. Мої сестрички вже були мамами, а я все ще ходила незаміжня. Чекала, як кажуть в таких випадках, принца на білому коні. І нарешті, він з’явився. Ми одружилися з Альбертом в 2015 році, коду мені і йому було далеко за тридцять. Дітей хотіли обоє і – не одну бажано. Розуміли, що зволікати з цим не можна – вік, тому в 2016 у нас народився Олексій, а через рік з невеликим – Василько.
Поки Васі не виповнилося півтора року, я не працювала. Але сидіти вдома ще півтора і бути мамою-домогосподаркою, мені не хотілося. У мене була хороша робота. До заміжжя я зуміла стати в фірмі не останньою людиною, хотілося і далі рухатися по службових сходах, хотілося робити кар’єру, бути успішнішою. Але була проблема з прилаштуванням дітей.
Справа в тому, що у нас з чоловіком заміський будинок, квартири в місті немає. На роботу і з роботи їздимо на машині. У нашому селищі немає дитячого садка, возити малюків в місто гірше для їхнього здоров’я та й прокидатися потрібно дуже рано, а чужим людям довіряти дітей не хотілося. І тоді я згадала свою улюблену бабу Саню. Ех, була б вона жива. Але її немає з нами більше п’ятнадцяти років. Альберт вирішив попросити свою маму зайнятися вихованням онуків.
Валентина Семенівна, моя свекруха, колись працювала вихователем в сільському дитсадку, але коли садок ліквідували, вона перекваліфікувалася. Педагогічної освіти у неї не було – всього десять класів. У сільській місцевості вона ще могла виховувати, через брак кадрів, але в районний дитсадок її вже не взяли, скоротили. Роки у Валентини Семенівни були не молоді, тому влаштуватися їй вдалося тільки санітаркою в районну лікарню. Там вона допрацювала до пенсійного віку, але на заслужений відпочинок не пішла і продовжувала працювати, вдома сидіти самій було нудно. І ось Альбер вирішив, що його мама може нам допомогти і поїхав просити її про це.
Умовляти Валентину Семенівну довго не довелося. Вона погодилася. Через тиждень звільнилася і перебралася до нас, залишивши будиночок в селі на сусідів. Я з радістю і зі спокійною душею за дітей вийшла на улюблену роботу.
Все нарешті встало на свої місця – ми з чоловіком працюємо, ми добувачі, що забезпечують сім’ю, бабуся виховує молоде покоління. Все в традиціях справжніх сімей. У вихідні дні ми надавали бабусі повну свободу. Вона могла відвідати свій будиночок в селі, могла просто з’їздити в місто і погуляти по магазинах. І так минув цілий місяць.
Минув місяць, і бабуля нас здивувала. Рівно через тридцять днів, вона попросила зарплату. Вона сказала:
– Ну що, любі мої, чи не час нам розрахуватися? Місяць минув, плаіть зарплату.
– Мамо, ти що? Жартуєш чи що? – здивовано посміхнувся Альберт.
Я розгубилася. Валентина Семенівна продовжувала:
– Ні, мій сину, я не жартую. Та й не хвилюйся ти так, більше, ніж передбачається я не візьму. Я все врахувала: і проживання, і продукти, і вихідні. Але навіть за найскромнішими підрахунками, ви повинні мені за цей місяць дванадцять тисяч.
– Мам, – Не вгамовувався збентежений Альберт, – ну ти ж бабуся. Хоча ми усвідомлюємо, що виховання – це нелегка праця.
– Це не на шкоду онукам, – заявила свекруха. – Я їх любила і люблю. Але зрозумійте і мене, робота без винагороди – рабство. А якщо я помиляюся, я можу поїхати і продовжити працювати в своїй лікарні.
Син ще намагався в чомусь переконати матір, а я сходила в кімнату і повернулася на кухню.
– Ось, – сказала я, простягаючи гроші, – Валентино Семенівно, візьміть. Тут рівно дванадцять тисяч. Спасибі. Ви все правильно говорите, праця повинна винагороджуватися.
В ту ніч ми з чоловіком заснули пізно. Альберт тихо обурювався, а я лежала і згадувала свою улюблену безкорисливу бабулю, мою бабусю Саню.
Фото ілюстративне – MY.UA
