Світлана була єдиною, до того ж пізньою, дитиною в сім’ї. Росла маленькою, худенькою і красою особливо не відрізнялася. Сірі очі, таке ж сіреі пряме волосся. Всіх її братів і сестер не стало ще маленькими, тоді це не було дивиною, багато дітей йшло в інший світ через хвороби.
Тепер ще й батько останнім часом став здавати, вік брав своє. Все частіше сидів на призьбі і грівся. Мати Світлани, була молодша за чоловіка на 20 років, але часте народження дітей, а потім і пережите, забрали у неї сили і радість життя. Як могла, жінка намагалася вести господарство, від чоловіка вже мало пуття, та й у самої здоров’я немає, Світлана їй допомагала, дівчині в ту пору було майже чотирнадцять років.
Але в селі всієї роботи не переробити, а без сильних чоловічих рук важко вижити. Ось і вирішив батько віддати Світлану заміж. Буде їй підмога і опора, коли їх з матір’ю нестане. Вирішено – зроблено. Восени, як їй чотирнадцять стало, відгуляли весілля. Світлана заміж не хотіла, але слово батька – закон, навіть мати не змогла переконати його почекати з цим заміжжям.
Чоловіком її став Володька. Здоровий, зовсім не гарний, рудий і на більш як 20 років старший мужик з сусіднього села.
– Зате вже без дурі в голові і руки на місці, – сказав батько. Жити стали в родині Володі. А через рік, коли батька Світлани нестало, молоді переїхали в будинок її батьків. На той час Світланина мама сильно хворіла, через півроку і вона пішла слідом за чоловіком. А ще через півроку народилася Оленка. Дівчинка була непривабливою і дуже великою – копія батька, але саме за це Володя її і не любив.
Коли тій років три-чотири було, вона ще намагалася, як всі діти, підлещуватися до батька, але він завжди грубо відштовхував дочку і кричав дружині: – Забери малу!
Світлана притискала дитину до себе і мовчки йшла в іншу кімнату. Там, ковтаючи сльози, просила доньку:
– Оленочер, доню, не лізь до тата, він втомився, а я тобі потім півника на паличці привезу. Ось поїдемо в місто і, неодмінно, привезу.
Бувало, і бив чоловік Світлану, але коли хтось із односельців питав про синці і садна на її худеньких руках, а часом і на обличчі – вона жартувала: – Б’є, значить любить. А що їй залишалося, податися нікуди, кому вона з дитям потрібна, тому потім гірко плакала, коли доїла корову, щоб не побачив її сльози Володя. Корова у відповідь важко зітхала, і здавалося, що все розуміє. Від цього на душі у жінки ставало ще важче.
Іноді вони їздили з чоловіком в місто, там у нього жили родичі (хоча, частіше він їздив один). Оленку з собою не брали, залишали у сусідки. Там з дитиною няньчила Надюха, яка і сама – то була всього на кілька років старша. Але Оленка дівчинку любила і залишалася з задоволенням. Слухалася її. Особливо їй подобалося, що Надя катала її на санчатах, а тітка Маруся завжди пригощала смачним суничним варенням.
Одного разу, вранці, Світлана побачила у Марусі на мотузці пару дуже красивих рушників. Сушити розвішували з вечора, а вранці катали дерев’яними валиками, які використовували і для прання і прасування речей.
– Звідки така краса, в місті таких ніколи не бачила, навіть на ярмарку?
– Так це на весілля нам з Микитою його родичі подарували. З далекої чужої країни, кажуть, привезли. Ми одне на придане івідклали. А цими ось вирішили дітлахів витирати і самі іноді побарствуовати, дуже вже вони м’які, одне задоволення, коли до них доторкаєшся, – відповіла сусідка.
А через місяць, напередодні Нового року, хтось вкрав з мотузки ті самі рушники. Маруся журилася про втрату, та й Світлані було сильно шкода, що така неприємність у сусідів трапилося. Злодія не знайшли. А потім за справами і зовсім забули про те, що трапилося. Не вічно ж по ганчірки журитися.
За тиждень до Масляної, Світлана з чоловіком поїхали в місто продати м’ясо кабанчика і відвідати рідню Володі. Розпродавши все, зайшли в гості. Поки жінки спілкувалися між собою, мужики випивали. А потім Володя тихенько пішов кудись, нічого Світлані не сказавши. Вона запитала у його сестри, де він, але та, хіхікнув, сказала, що він скоро повернеться.
Світлана вирішила сходити в магазин, поки немає чоловіка. Купити доньці обіцяних півників. Накинувши свою стареньку шубейку і хустину, вийшла за хвіртку. Сонечко світило яскраво, люті морози були вже позаду. Із задоволенням вдихнувши свіже повітря, вона пішла до центру.
Не доходячи до магазину, будинків п’ять, різко зупинилася. На мотузці біля невеликого, але міцного будинку з високим ганком, сохли Марусині рушники. Вона б ніколи не сплутала їх з іншими. Таких більше ні у кого тут бути не могло. На ганок вийшла молода огрядна жінка. Світлана не втрималася, підійшла до огорожі і запитала:
– Господине, звідки у тебе такі гарні рушники?
– Ти, жіночко, йди, не зупиняйся, не твоє це діло, – гримнула жінка з ганку. – Купила недавно на ярмарку. Чого тобі взагалі треба?
– Я такі ж сусідки своєї бачила, у неї їх вкрали, а інших таких тут бути не може, їй через моря-окиана цю красу привезли.
Жінка щось пробурчала тихо, Світлана слів не розчула, а потім взяла з ганку жменю снігу і кинула в її бік.
– Ти ба, бачила вона. Бачила, так більше нічого взагалі ніколи не побачиш. Пішла звідси, а то собаку спущу. Світлана вирішила не зв’язуватися, а сказати потім чоловікові. Уже відійшовши будинків з два, вона озирнулася, і трохи не сіла прямо серед дороги на сніг. На ганку, обнявши за плечі господиню, стояв Володя в спідній білизні під накинутим на плечі кожухом. У цей момент, подув поривчастий вітер, захурделило і різко кинуло сніг прямо Світлані в очі, ніби ножем полоснуло.
Вона не пам’ятала, як купувала цукерки, як дійшла до родичів, намагаючись не зустріти випадково чоловіка. Володя повернувся пізніше, і вони поїхали додому. У Світлани всю дорогу самі по собі бігли сльози, і очі щипали, як від мила. Забравши дочку і впоравшись по господарству, жінка забулася в страшному сні. Прокинувшись, виявила, що подушка мокра, значить, вона плакала навіть крізь сон.
Чоловікові нічого не сказала, та й Марусі, сусідці, розповісти не могла. Як їй пояснити щось, що це Володька вкрав рушники, щоб подарувати коханці, сором-то який! Вдень сльози не припинилися, а продовжували бігти, проти волі господині. Через кілька тижнів Світлана стала помічати, що бачить вона зовсім погано. Сльози бігли день і ніч. Не висихаючи ні на хвилину.
Вона пішла до бабки Марфи. Але та їй сказала, зітхнувши: – Пізно, дівонько. Я очі нові вставляти не вмію, тому, у кого їх уже немає. Прийди б ти до мене в той же день, може і впоралася б я з цією справою, нехай би і гірше, але бачила б. А тепер, вважай справа часу, бачити ти не будеш. Витечуть твої оченята до весни зовсім.
Так і вийшло. До травня у Світлани замість очей залишилися лише западини, очниці, затянуті тонкої і гладкою шкірою, навіть вій не залишилося. Правду казала Марфа. Чоловік від неї пішов до тієї жінки. Кому ж сліпа дружина потрібна? Так і жила вона одна до останніх днів своїх.
Доньку сусіди підняти допомогли. Виросла, стала за матір’ю доглядати, тільки господиня з неї вийшла не дуже ладна. Вчити-то особливо не було кому. Та й заміж вона не вийшла. Кому ж потрібна негарна, непомірного зросту руда дівка, дурнувата, та ще й зі сліпою матір’ю на руках.
Оленка біля матері була до останнього її дня (а прожила та років до 95-ти, а то і більше, хто там рахував), готова була піти з будь-ким, хто покличе, слово ласкаве скаже. Але хлопці над нею лише сміялися та жартували. А ось мужики іноді заходили, потайки, звичайно. Любові та ласки-то у неї на всіх вистачало, не розтрачені вони були. Як мати богу душу віддала, незабаром за нею і Наталя пішла. Вона теж не молоденькою вже була, майже вісімдесят років.
Автор – Лана Ленц, «Оповіді»
фото ілюстративне, з вільних джерел
