Свекруха подарувала нам рівно три подарунка. За всі шість років нашого знайомства. Багато це? Чи мало? Ах да: вона ж взагалі не зобов’язана нічого дарувати!
Чоловіку теж дістався подарунок – мультиварка. Але в руки нам його не віддали. Мама вирішила, що буде у себе вдома готувати в ній страви для улюбленого сина. До речі, цього так жодного разу і не сталося: чоловік вважає за краще їсти те, що приготовлено моїми люблячими ручками.
Так фіг з ним, з пазлом. Але і цей подаруночок виявився із секретом: не вистачало однієї детальки. Хоча, начебто, пакет був запаяний. А може, я просто не звернула уваги?
Перерахувала. Двічі. Ну не вистачало одного шматочка і все тут!
Я не здивувалася – обличчя Свекрухи Свекрівни світилося радістю під час вручення. Прям на лобі було написано: гидота зроблена.
Маму чоловіка треба поважати. А як інакше? І подарункам треба радіти, навіть таким недолугим. Замовила в інтернеті такий же. Найняла двох сусідських школярів, які за три дні мені його зібрали. Хлопчаки чесно заробили свої двісті гривень.
Отриману картину я наклеїла на картонку і повісила на видному місці.
Треба було бачити розчароване обличчя Свекрухи Свекрівни!
– Дякую! Мені так сподобалося! Обожнюю пазли! Даруйте ще! – я літала навколо неї під час позапланового візиту до нас в гості.
Подарунком намбер ту був рожевий комбінезон для хлопчика.
Подякувала, розцілувала, незважаючи на опір. А що? У наш час ці дурні гендерні стереотипи – хлопчики в блакитному, дівчатка в рожевому, – давно себе зжили.
Зробила пару фото, сплавила подарунок сестрі – у неї дві дочки.
Зате в рік, коли бабуся почала наполягати на щільному спілкуванні з онуком, закупила в секонді всього-всього пояскравіше рожевого. Від шкарпеток і до шарфа. У сумці, яка додавалася до дитини, не були ні однієї речі, яка вибивалася з рожевої гами. З цим «багажем» син відчалив до бабусі.
– Я втомилася всім пояснювати, що у мене хлопчик в колясці, а не дівчинка! – напала на мене Свекруха Свекрівна по поверненню малюка, яке відбулося набагато раніше, ніж це було заплановано. – Зовсім головою не думаєш? Хлопця так вирядити?
Я плескала очками. Навіть примудрилася вичавити пару сльозинок: я ж так старалася слідувати її прогресивним поглядам! За що мене лаяти? В чому я винна? Чоловік став мене обіймати і заспокоювати, злобно зиркнувши в бік матінки.
Третій подарунок навряд чи можна так назвати. Хіба що з величезною натяжкою. Але впарила ж? Значить подарунок!
На другий день народження онука Свекруха Свекрівна розплакалася, користуючись п’ятихвилинною відсутністю сина:
– Розлучитися вам треба! Бачу я – немає йому щастя!
– Так давно вже розлучилися б! – вдавано зітхнула я. – Але грошей немає.
– А як відсутність грошей пов’язана з розлученням?
– А Ви хіба не чули? По всіх каналах крутили: зараз держмито на розлучення становить 8 тисяч! А у нас звідки? Так і терпимо одне одного, – поскаржилася я максимально довірливим тоном.
Буквально через кілька днів Свекруха Свекрівна викликала свого сина на розмову. Повернувся чоловік з 8 тисячами в кишені, здивовано повідомивши:
– Мама подарувала.
– І що на неї найшло? – розвела я руками, пристосувавши грошики: поміняти карбюратор на машині чоловіка, мені – пальтечко, синові – іграшки.
Образа дарувальниці розлучення, яке не відбулося – глибша від Маріанської западини. На всі її претензії я косила під недолугу:
– Розлучення? Яке розлучення? Яке держмито? Ви про що?
І знову чоловік вовком зиркнув на маманю. Потім повернув їй грошенята і наказав більше нас не турбувати.
Я, як хороша дружина, на подальшу відсутність спілкування та подарунків уваги не звертаю. Як я можу не дарувати подарунки жінці, яка народила мого чудового чоловіка? Три рази в рік кур’єри їдуть їх вручати. Пазли, раз вона їх так любить; рожеві ночнушки, про всяк випадок розміром побільше; гроші. Ми не мільйонери, тому конверт зі ста гривнями – саме те. При чоловіку кладу більше, пару-трійку тисяч. Потім міняю купюри – жирно їй буде.
Що я можу сказати? Мені не соромно. Яке частування таке й дякування. Дивно, що така мудра і доросла жінка не змогла вчасно цього зрозуміти.
