Було це в лихі дев’яності. Баба одна сільська до столиці зібралася. Бичка заколола, гроші виручила і гайда. Чоботи собі пристойні прикупити вирішила і пальто.
В районі розруха тоді була, конем грай. Приїхала на вокзал, пішла на вихід в місто. Дивиться – сидить чоловічок біля стіни, одягнений поганенько, плюгавенький якийсь.
А баба жаліслива була. Згадала, що в сумці у неї пиріжки залишилися, шматок курки вареної та два яйця. Сунула, сказала: “Їж, рідний.”
І у справах пішла. Купила пальто не стільки красиве, скільки міцне, чоботи добротні.
А повернувшись на вокзал, знову того мужика на тому ж місці побачила. І так шкода їй його стало, що вирішила взяти до себе в село. Щоб не пропав чоловік.
Мужик з радістю погодився. Чого коштувало їй умовити провідницю без паспорта його в поїзд посадити – окрема розмова.
Одне тільки скажу – приїхала додому з одним пальто, без чобіт нових. Але з приданим у вигляді Ілюхи. Так мужика звали.
Відмила його в лазні, одягнула в одяг чоловіка колишнього і в прибудові поселила. На ферму, каже, тебе влаштую. Скотарем.
Сусіди бабі біля скроні покрутили. Хто, кажуть, його знає, може він злочинець. А той знатним працівником виявився. Всяка справа в руках йде на лад.
Розповів він бабі свою біду. Дружина його з кращим другом з дому вигнали, на роботі підставили. Йти нікуди, ось і мотався рік по вокзалах.
Допомогла баба Ілюхі паспорт поновити. Начебто на ноги став мужик. Не бомж вже. Іди куди хочеш, всюди тобі свобода. Та не йде він, прижився.
А якось у почуттях бабі зізнався. Мовляв, спочатку в пиріжки її закохався, а потім в неї. Ну а бабі радість – мужик хороший, працьовитий. Та й симпатичний виявився. Як відмила.
