Не послухалася я маму і закохалася в «поганого» хлопчика. Це для моєї мами і бабусі Валерка був поганим, а для мене – найкращим хлопцем на світі. Мені 17, а йому 18. Він середнього зросту, чорнявий, кароокий, а я – фарбована блондинка з великими сірими очима, – симпатична, але полохлива.
А Валерка – галасливий і зухвалий, за словом в кишеню не полізе, відсіч міг дати словесно і силою, навіть якщо троє проти нього. Допізна сидів на лавці з друзями, приголомшуючи весь двір музикою. Часто до нього приїжджали круті хлопці доросліші, на дорогих тачках із золотими ланцюгами на шиї. Бабусі з сусідніх дворів називали Валерку «бандuтом».
«Нічого путнього з нього не вийде, – бурчали вони, – приятелює з такими ж хуліганами, як і сам». І ось в такого «хулігана» я закохалася. А треба сказати, що я була дівчинкою з пристойної сім’ї: мама – бібліотекар, тато – інженер на заводі. З дитинства музична школи та гуртки, улюблені книжки і в’язання, – в загальному, панянка з минулого століття.
Валерка підійшов до мене, коли я поверталася із занять; відкликав убік і, взявши за руку, сказав:
– Там далі злий собака, давай проводжу тебе.
Я засміялася. У нашому дворі зроду не було злих собак. Але відмовлятися не стала; коли увійшли у двір, то, дійсно, по газонах носився доберман з нашийником. Насправді він був не злим, а просто поганим – господарі погано виховали, ось і міг кинутися на людину ні з того, ні з сього. Але цей короткий шлях, що ми пройшли з Валеркою, визначив нашу з ним подальшу долю.
– Ну, що, Віка, завтра побачимось? – запитав Валерка, подивившись мені в очі.
Читайте також: Втекла покинувши чоловіка інваліда. Повернувшись Вероніка була ошелешена побаченим
І, чесно сказати, голівонька моя закрутилася. Вже не знаю, чи любов це з першого погляду, але я в знак згоди кивнула головою. І стала після цієї зустрічі бігати на побачення з Валеркою. Мама помітила мою закоханість, а потім і майбутнього зятя побачила. І був у нас вдома скандал.
Мама моя – жінка з характером – заборонила мені з Валеркою зустрічатися, вважаючи його неблагополучним хлопцем. Але я крадькома все одно бігала на побачення; і в аpмію Валерку проводила. У той час по два роки служили. Став Валерка листи писати, а я відповідала. І ось один лист потрапив в руки моєї матусі. Так, так, – недобре, звичайно, але вона його прочитала.
А в листі тому описував Валерка армійські будні упереміш з міцним мaтом. І ось моя мама-бібліотекар, прочитавши солдатський твір, присвячений її донці, тобто мені, мало не посивіла від жаху. Для неї Валерка, як був бандитом, так і залишився таким.
Почали батьки після цього листа пресувати мене щодо Валерки. Розмовляли зі мною, вмовляли, благали. Ну, а я – вісімнадцятирічна дівчина – під натиском «батьківської любові» – «зігнулася». Загалом, погодилася я з батьками, що хлопець мені інший потрібний. Тут на роботі у батька молодий інженер з’явився – прийшов відразу після інституту. Батьки мене з ним познайомили, стали хвалити Аркадія, називаючи його перспективним фахівцем. Аркадій цей став за мною упадати. А тут ще й листів довго від Валерки не було.
Загалом, подумала я, що якщо заміж виходити, то Аркадій – серйозна кандидатура. Дружили ми з Аркадієм три місяці, а потім зіграли весілля. Валерка з армії прийшов, коли я вже заміжня була. Тиждень вдома побув і поїхав до обласного центру, на роботу влаштувався і там залишився. А у мене з Аркадієм почалося сімейне життя.
Я в перший же місяць зрозуміла, що ми різні люди, немає у нас нічого спільного, та й не люблю я його. До того ж Аркадій скупердяєм рідкісним виявився. Гаразд, його зарплати я не бачила, так він ще й мою примудрявся забирати, залишаючи мені зовсім небагато. Спробувала я сімейний бюджет відстоювати, так отримала по шиї в прямому сенсі: схопив мене за шию ззаду і штовхнув так, що ледве в стіну не влипла.
Після цього я заявила батькам, що жити з ним не буду. Батько з мамою якось знітилися відразу: хотіли як краще для дочки, а вийшло, що чоловік ображає дочку. І ось подали ми на розлучення, я начебто вільно зітхнула, але на серці туга з’явилася: нічого мене не радувало. Нудьгувала я по Валерці, хотілося мені його побачити, обійняти, попросити вибачення. Дізналася у друзів телефон і зателефонувала. Майже хвилину мовчала в трубку. І він мовчав. Зрозумів Валерка, що я йому дзвоню і сам перший сказав:
– Привіт, Віка!
І тут я розплакалася. Хотіла порозумітися, і не могла: сльози заважали.
– Не плач, Віка, – попросив Валерка, – я завтра ж приїду, чекай мене.
І приїхав. І все зрозумів. І ніколи не дорікнув жодним словом. Поїхала я разом з Валерою в обласний центр. Там влаштувалася на роботу. Спочатку жили в гуртожитку, потім квартиру отримали – це були ще ті роки, коли безкоштовно квартири давали на підприємствах. Нарoдився у нас син Віталій. У житті багато проблем буває. Але щоб не сталося, Валера всs турботи брав на себе.
– Заспокойся, – говорив він, обіймаючи мене, – зараз все вирішимо.
Якщо грошей не вистачало, йшов на другу роботу. Якщо вдома ремонт, то важче двох кілограмів, нічого піднімати мені не давав, якщо я з роботи затрималася, то сам приготує вечерю.
Чоловік мій – хороша людина, добрий, уважний. Я ні на що не скаржуся. Але іноді, нема-немаі, та й накотяться, як хвиля, спогади про мого Валерку, якого по молодості років називали хуліганом і бандитом. А він виявився найкращим і найнадійнішим для мене чоловіком.
