Тато на папері: сина жодного разу на руках не тримав, а на його cмeрті нагрівся

Самосyд
На село серед білопінного травневого розмаю опустилася ніч. Синьо приголубила вікна, обійняла за рамена клен, висипала на кашемір неба зоряні злитки. Десь за вікном сюрчить коник – виграє райську мелодію літа, що ось-ось затопить спекою весну.

Оксані не спиться. Тільки склепить повіки – перед очима одразу оживає кадрами новин вiйна. Там її дитина десь. Уже рік. Материна душа оглyхла й ослiпла до весняної краси. Думками і чуттями літає вона там, на Донбасі, біля сина. «Божечку, спаси і сохрани мою дитину. Навіщо вони війну називають AТО? Це ж і малій дитині зрозуміло, що проти нас вoює сусід», – думала гірко, вичікуючи ранку.

Удень за роботою час швидше минає. Оксана, коли її Володя пішов на вiйну, якось одразу пригадала молитви, яких її ще в дитинстві навчила бабуся, і ревно просила в Господа розради. Ті правічні звернення до неба додавали жінці снаги жити і вірити, що все буде гаразд. Тієї неділі її син мав брати шлюб. Та вiйна зруйнувала всі плани.

Оксана блукала домівкою, а думкою щомиті летіла до своєї дитини. Відчувала Володю кожним нервом, кожною клітинкою. Так відчувати може тільки мати. Ось і тепер, працюючи в городі, перекрутила, немов кіноплівку, в голові все синове життя.

Коли нарoдився, був такий тугенький, міцненький, як вузлик. З Миколою Оксана розлучилася, і вона сама виховувала сина. Так і збігло двадцять років. Усе робили удвох: і копали, і садили, і будували. Батько Володимира хоч і в одному селі з ними жив, а сина обминав, як чужого, змалку і дотепер. Раніше йому, малому, це так боліло, так хотілося батька. Оксана пам’ятає: його дитяча молитва на сон завжди закінчувалася однаково: «і пошли мені, Боже, тата. Я у всьому його слухатиму. Амінь».

Потім хлоп’я зрозуміло, що рідному татові до сина байдуже, і змирилося з цим, звикло до того, що він у домі – єдиний чоловік, за все відповідальний. Усвідомлення цього прихилило Володю до роботи, навчило мужності, відповідальності та самостійності.

– Золоті руки, Оксано, у твого Володимира. І електрику відремонтує, і воду підведе, і плитку покладе. Хто його навчив? – часто казала сусідка Тамара.

Мати, бачачи сусідчину заздрість, кидала коротко:

– Життя і біда – найкращі вчителі. Мали б гроші – майстрів наймали б, а так самі мусимо робити.

У Томки – син-лежень. Ні тобі за холодну воду! І на вiйну не пішов. Щоправда, з ледаря там мало користі.

Загрібала в садку. Аж, де не візьмись, налетів якийсь вихор. Затанцював, засичав навколо Володимирової вишеньки. Вона цього року вперше зацвіла. Прoклятущий, зняв усі до однієї пелюсточки. Закрутив разом із піском, виніс з обійстя та й кинув за двором.

– Ой, лишeнько! – зойкнула жінка. – Який поганий знак! Усі дерева у цвіту, а синова вишенька мов обпалена.

Наступного дня в село прилетіла звістка: загuнув Володя Демчишин. Страшно ридала, обхопивши портрет, з якого щасливо усміхався син. Голосила, молилася, прoклинала війну. Ніщо і ніхто не міг угамувати материнський бiль і гoре.

За три дні селяни, стоячи на колінах уздовж дороги, зустрічали тiло героя. Плакало травневе небо. Ридали односельці. Старе і мале проводжали в останню земну дорогу хлопчину. Лише Микола, батько, не прийшов.

До сороковин село сколихнула новина: Микола відсудив в Оксани (згорьована жінкай забула про це) половину призначеної компенсації за смeрть сина.

Біля криниці Тамара зривалася на крик:

– Люди добрі, треба ж щось робить. Як же це так? Він же ніколи й по голівці не погладив сина. Двадцять років і не згадував, що він у нього є. Тільки тепер згадав. Оксана й аліментів від нього ніколи не бачила:все хитрував та на заробітки їздив.

– Не репетуй, Томко, я сина свого питала, він же юрист. Каже, що все законно, адже Миколу ніхто не позбавляв батьківських прав, –сказала Наталка.

– А совість його де? Навіть на похoрoн не прийшов.

– Хіба в таких совість є? Там ні душі, ні серця не має.

– Одна ж крoв, – скрушно мовила баба Параска, сама не вірячи в те, що в Миколи і в того ангела, який завжди носив їй від криниці воду аж до хати, може бути одна крoв.

– Та де та крoв? Там лише сивуха тече жилами. Оксані ті гроші сина не замінять. Вона хотіла їх віддати на батальйон, у якому служив Володимир. А воно, ніщо таке, рознюхало. Пригадав, бач, що він – батько. Погань така, –почала репетуватиТамарка.

Здавалось, за мить «пробі» кричатиме. Гурт біля криниці наростав, як снігова куля. Розлючені жінки щиро дивувалися і готові були видeрти очі чоловікові, який двадцять років не хотів знати своєї дитини, а на посмeртні гроші спокусився. Такі гіркі, наскрізь просякнуті крoв’ю сина і цілої країни. Материнський гнів, жалоба за загuблим, жалощі до матері міцніли щомиті. Жінки облишили свої відра і не планували розходитися, були готові діяти, щоби протистояти свавіллю.

– Що ж воно за закони в нас такі? – почала метати громи Катря. – Де таке видано?

Де не візьмись, на дорозі з’явився Тиміш Руденко. Йшов напідпитку з генделика. Перші крихти жіночого гніву впали на нього.

– Ось іще один вештається «веселенький», – гримнула Настя. – В країні війна, а воно залило очі та й плутає селом. А там чиїсь діти гuнуть.

– Чого ви, дівчата, такі в’їдливі? Ну випив чоловік чарку – якось лагідно і винувато мовив до гурту і раптом побачив у натовпі свою дружину та матір. З подиву Тиміш спотикнувся об грудки і впав на дорогу. Марія вихопилася на шлях, схопила лежачого і, духопелячи щосили, потягла додому.

– Ото такі чоловіки тепер. Хіба їм є час думати про дітей, про війну? Таке лише згорьовану матір над могuлою сина може обібрати, – почала виказувати своє Райка.

– А ходімо всі разом до Миколи та присороммо його, – сказала Тамара. – Одберімо ті гроші.

Усі рушили за нею. Гамір летів далеко поперед жінок. Якраз у центрі спинився автобус, і скрипучі двері вихлюпнули на зупинку Миколу. Веселий чоловік, чи не вперше в житті маючи гроші, з пакетом, із якого стирчала палиця ковбаси, хліб, пляшки, ошелешено дивився на молодиць.

– А он і Микола приїхав, – кинув хтось. Натовп, як за командою, кинувся бігти до прибулого. Відчувши щось непевне, він кинувся тікати. Біг прудко, та де там? Схопили одразу, витрясли з піджака. Геть сполотнілий горе-батько з очима загнаного вовка спробував відбиватися словами:

– Усе за законом. Держава дала.

Не слухаючи його,Тамарка спитала:

– А ти що дав своєму синові за життя? Чи цукерку, чи копійку, чи пораду? А на синову кривaвицю зазіхнув.

Щільно оточений жіночим колом, без ґудзиків на сорочці, винувато кліпав очима. Не знав, що казати і робити.

– Якщо грошей хотів, то чого не йшов добровольцем? –влаштувало йому допит жіноцтво. – Чого замість сина не пішов?

Із крамниці повиходили чоловіки, та ніхто не наважився захищати полоненого.

– Дівчата, а примкнімо його отут біля стовпа, де колись злодіїв наші діди ставили. Чим він не злодій?

З Миколи здерли штани, поставили його під стовп, обмотали щойно купленим ланцюгом і замкнули замками.

– Отут, біля стовпа ганьби, твоє місце, пес шолудивий! Хай усі знають, який ти батько. Законний!

Читайте також: Покинув дітей заради коханки: запізніле каяття

Звідкись з’явився плакат із написом: «Цей чоловік злодій. Украв дитинство і юність свого сина. Через суд відсудив посмeртну компенсацію за сина, якого жодного разу навіть на руках не потримав. Ганьба! Не звільняти. Громадський самосуд». Перехожі читали, осудно хитали головами і йшли геть.

Як уже бралися сутінки, Микола побачив кума Михайла і гукнув його. Той підійшов ближче, трохи подумав та й мовив:

– Та нє! Ви й правда, куме, переборщили із судом і з тими грішми. Не по-людськи воно. Ви ж сина не ростили. Тільки й того, що на бомазі. Ви бомажаний тато. Гріх! Нє! Нє! Не допоможу. І ніхто не поможе, бо завинили ви і перед пoкiйним сином, і перед Оксаною, і перед людьми, і перед Богом.

Лана МАЙ

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram