Того вечора я саме поралася в літній кухні, коли задзвонив мобільний. – Ви Наталя? – запитали, як виявилося, з далекої Італії. – Розумієте, тут така справа. Ми з Петром кохаємо одне одного, і у нас скоро буде дитина. Тому прошу відпустити його і не чинити перешкод нашому щастю

– Ти, дитино, не поспішай з заміжжям, – часто повторювала моя бабуся, яка з-поміж усіх онуків любила мене найбільше. – Знаєш, як має бути щось хороше, то, дасть Бог, зустрінеш і у двадцять, і у двадцять п’ять, і навіть у тридцять чи й сорок.

Згодом, коли мої одногрупниці бігали на побачення, я старанно гризла граніт науки, опановуючи спеціальність медсестри. А якось трапилося так, що я поверталася додому доволі пізно – була у подруги на святкуванні дня народження. Раптом біля зупинки зупинилося авто, і хлопець, відкривши двері, запропонував підвезти.

– Тролейбуса все одно вже не буде, – сказав він. – Вони лише до одинадцятої ходять.

Так ми почали зустрічатися. Юрій був моїм першим коханням, і тоді здавалося, що ми завжди-завжди будемо разом. А через місяць, коли стало відомо, що я вагітна, Юрій, дивлячись мені в очі, холодно і байдуже сказав, що він ще не готовий до батьківства, і порадив йти до лікаря.

Я так і зробила, а після замкнулася в собі і думала лишень про навчання. Мріяла про те, як допомагатиму хворим, як отримуватиму заробітну плату і куплятиму собі красивий одяг й інші цяцьки, на які стипендії, звісно, не вистачало. Однак саме в цей період тато закохався в дівчину, яка була лишень на сім років старшою від мене, і залишив нас.

Після пережитого мама, яка завжди була надзвичайно чуттєвою, потрапила на лікування до психдиспансеру, звідки згодом “вийшла” через вікно. А ще через пів року тато з молодою коханкою потрапили в дорожньо-транспортну пригоду.

Так я залишилася без батьків. Єдиною порадницею і помічницею стала бабуся.

«Напевно, я поїду за кордон, щоб заробити трохи грошей на навчання Дмитрику і Марічці», – вирішила я, отримавши диплом. Тоді я якось враз подорослішала і особливо почала відчувати відповідальність за молодших брата та сестру. – Он тьотя Клава в Італії працює, тож і я зможу.

Спершу бабуся відмовляла, говорячи, що добре лише там, де нас нема. А згодом, зрозумівши, що я не відмовлюся від свого наміру, просила лише бути дуже обережною, адже то «чужа сторона, чужі люди».

Далека Італія зустріла мене так, як багаті родичі зустрічають бідну небогу. Чужа мова, чужі люди, чуже небо над головою. Знаєте, хто би чого не говорив про чарівну країну, де збуваються мрії і легко можна заробити великі гроші, – не вірте.

В їхніх очах ми завжди будемо злидотою і ледарями, які у своїй країні не хочуть працювати: італійці не вірять, що можна отримувати такі мізерні зарплати та пенсії, які мають мої співвітчизники, і на рідній землі не мати змоги достойно забезпечувати свою сім’ю. Я ніколи не забуду, як ридала і цілувала рідну землю, повернувшись в Україну.

– У вас усе гаразд? – тоді, в аеропорту до мене підійшов Петро, який був таким самим заробітчанином, як і сотні тисяч інших, які змушені шукати кращої долі за тисячі кілометрів від рідного дому. – Заспокойтеся, ми вже вдома.

Наступні пів року я психологічно відходила від усього того, чого довелося зазнати на чужині. Дякувала Богу за те, що допоміг мені вирватися, а ще кожного дня ходила до місця вічного спочинку моєї бабусі, адже, поки мене не було, її не стало.

– Що мені робити? – плакала я на горбику землі. – Що ж тепер буде? І якось вночі мені приснилася бабуся. Вона, наче в дитинстві, обіймала мене і гладила по голові. «Дитино, тобі ще буде дуже важко, – промовила вона. – Але згодом ти будеш дуже щасливою. Кріпися і пам’ятай, що тебе чекає велике щастя…» Тоді я й подумати не могла, що сон виявиться пророчим.

Все частіше телефонував Петро розпитував про життя, розповідав про себе. А згодом, коли минуло ще декілька місяців, він приїхав в гості. Його ніжність та турбота про мене та моїх рідних розтопили стіну мого недовір’я і страху перед близькими стосунками.

Згодом я вийшла заміж, і, здавалося, в моєму житті настала біла смуга. Чоловік із зарібків привозив непогані гроші, Дмитро та Марічка навчалися в профтехучилищі, а я продавала на ринку, оскільки там заробітна плата була значно вищою від тієї, яку отримували в лікарні медсестри. Згодом у нас народилася донечка, яку назвали Надією. За цей час брат і сестра здобули освіту і влаштувалися на роботи, підростала Надійка, а ми, розваливши стару хату, збирались почати будівництво нової.

Того вечора я саме поралася в літній кухні, коли задзвонив мобільний.

– Ви Наталя? – запитали, як виявилося, з далекої Італії. – Розумієте, тут така справа. Ми з Петром кохаємо одне одного, і у нас скоро буде дитина. Тому прошу відпустити його і не чинити перешкод нашому щастю.

Після того, як у слухавці почулися короткі гудки, я ще довго дивилася на телефон, до кінця не усвідомлюючи, що саме мені сказали. Я знову залишилася одна. Без путнього житла, адже в літній кухні, де ми з донькою тулилися, не було навіть газу. З жалюгідною заробітною платою, якої не вистачало навіть на найнеобхідніше. З розбитим серцем і, як тоді здавалося, навіки зламаною долею.

Пригадую, була мить такого відчаю, що я, взявши мотузку, пішла на горище. Однак, в останню хвилину подумала про те, що моя донечка залишиться нікому не потрібною в цьому жорстокому світі.

– Господи! – затрусившись, наче від неймовірного холоду, я заплакала. – Господи, за що мені така важка доля? За що ти мене караєш?

Отямилась лише від холоду і голосу доньки, яка стривожено кликала мене. Ледве піднявшись, я, похитуючись, побрела до драбини. Тієї ж ночі уві сні до мене прийшла бабуся.

– Доню моя, не роби гріха, – говорила вона і знову гладила мене по голові. – Я ж тобі казала, що ти будеш дуже щасливою. Вір у Господа, Він тебе не залишить.

І я знову, вкотре за своє життя, розпочала усе з початку. Залишивши донечку в сестри, подалася до обласного центру, де до третьої дня працювала на ринку, опісля до дев’ятої вечора доглядала за лежачою бабцею, а тоді ще йшла прибирати в одній установі. В кімнату гуртожитку, яку винаймала з такою ж бідолахою, як і сама, поверталася на автопілоті.

Так було до того дня, поки в тій установі я не зіткнулася з чоловіком, який змінив моє життя. На той час я була настільки стомлена, зламана усім тим, що довелося пережити, що спершу його слова про мою вроду і природний шарм всерйоз не сприйняла – хіба про те думаєш, коли немає за що жити?!

Однак згодом він усе ж розтопив ту крижану глибу, у якій було моє серце, і я… я почала відчувати. З подивом пригадала, що, окрім почуття болю і розпачу, бувають радість і симпатія. Саме її я почала відчувати до нього. Він, будучи набагато старшим, ставився до мене, наче до дитини. Міг, пригорнувши, годинами слухати про перипетії мого життя, витирав сльози.

Він виявився підприємцем, який давно і міцно стоїть, як кажуть, на ногах. Філіали його бізнесу є практично в усіх регіонах України. Саме він допоміг з відкриттям магазину, тоді ще одного. Третій я вже відкрила сама. Згодом у мене з’явилося власне житло, тоді інше – покращеного планування у новобудові. Купила автомобіль, тоді інший, ще інший.

Звісно, він одружений, і ми зустрічаємося раз або двічі на тиждень. Він надто відомий, щоб розлучитися. Зрештою, і вік уже не той. Я з нетерпінням чекаю кожної зустрічі, адже поруч із ним я почуваюся маленькою дівчинкою, яка надійно захищена від усіляких незгод. Я кохаю і знаю, що є коханою.

Сьогодні у мене є все, про що я мріяла і про що й не сміла мріяти. Я уже забула, як це – думати про те, за що купити колготки чи шкарпетки. Тепер декілька разів я переймаюся іншими питаннями – куди полетіти на відпочинок, чи не час змінити автомобіль і подібними. Тепер я можу це дозволити, адже, пройшовши круги пекла, бачу, що, попри усе, що випало на мою долю, бабуся мала рацію – я неймовірно щаслива.

Фото ілюстративне, за матеріалами – t1.ua

Автор – Ксенія Фірковська