Іраїда Владленівна у минулому працювала вчителем математики. Через худорлявість учні називали її одиницею або палиця. Ще було прізвисько перпендикуляр, але воно не прижилося, надто складне та довге.
Математика – наука точна, не сприяє веселому характеру. Характер у Іраїди був відповідний – строга, неусміхнена, говорила коротко й по справі. Рік тому вийшла на пенсію.
Могла б попрацювати, але з управління освіти прислали до школи молодого вчителя математики і рекомендували її відправити на заслужений відпочинок. І так переробила певний термін.
Перші дні не знала куди себе подіти. Щоранку схоплювалася і збиралася на роботу. Поступово звикла.
Пішла Іраїда до поліклініки зір перевірити, бачити стала зовсім погано, та виписати окуляри сильніші. А їй у реєстратурі запропонували пройти огляд. Погодилася.
Там і почула Іраїда гіркі речі. Чи не повірила. Почувалася відповідно до віку. Щороку, поки працювала, проходила комісію, і все було нормально зі здоров’ям. Мабуть, щось упустили, переглянули. Але небагатослівний лікар сказав, що часом все за кілька місяців розвивається. Іраїда була приголомшена.
Безсонними ночами накочувала тривога. А хто б не панікував? Визначив їй скупий на слова лікар півроку життя, максимум рік. Дітей Іраїда не мала. Спочатку не поспішали з чоловіком, а потім його раптово не стало.
– Хто тут? – гукнула вона.
Виразно пролунали цілком людські схлипування. Іраїда боялася підходити ближче. Якщо це собака, то міг і вкусити.
Та й людина у темряві за сміттєвими баками просто так сидіти не буде. Потім згадала, що втрачати їй нічого, підійшла. Світло від ліхтаря майже не пробивалося сюди, але Іраїда розгледіла хлопчика, який обіймав собаку.
— Що ти тут робиш? – Запитала вона.
– Дік прив’язаний. Я не можу його покинути, – почулася відповідь.
– Ну, дай подивлюся. Це твій собака? А хто прив’язав його тут? – Товста мотузка обмотувала шию собаки і тяглася до паркану.
– Батько. – Хлопчик шморгнув носом.
– Але ти не можеш сидіти тут із собакою цілу ніч. Замерзнеш. Гаразд. Я зараз принесу ніж і переріжу мотузку, добре?
Іраїда не почула відповіді, мабуть, хлопчик кивнув головою. Вона повернулася швидко з ножем та ліхтариком. Попросила хлопчика посвітити, а сама перерізала товсту мотузку. Собака не відбіг убік, радіючи свободі.
– Ну, веди свого Діка швидше додому. Замерзли обидва. Ти в якому будинку живеш? – Іраїда висвітлила ліхтариком заплакане та брудне обличчя хлопчика. – Щось я тебе не пригадаю.
– Я не піду додому. Батько знову викине Діка надвір. – У голосі хлопчика чулася рішучість і розпач.
– Твій рідний батько? – здивувалася Іраїда. – А навіщо ж він купував тобі собаку, якщо хоче таким жорстоким чином позбутися його?
— Це не він, а мати купила. А він приїхав і сказав, щоб собаки в хаті не було, бо вижене нас разом з нею. – Хлопчик витер рукою під носом і шмигнув. — Тітонько, візьміть Діка до себе. Він знаєте, який розумний?! Я приходитиму, гулятиму з ним, – хлопчик говорив, схлипуючи і безперестанку шморгаючи носом.
– Холодно. Бери собаку і підемо до мене. Дорогою розкажеш, що трапилося. Там вирішимо, що робити. — запропонувала Іраїда та вийшла на дорогу.
Вдома Іраїда напоїла Сашка гарячим чаєм. Дік лежав біля його ніг і поглядав розумними чорними очима на Іраїду.
– Ви його візьмете? – Запитав Сашко і благаюче подивився на неї.
– Ну, що мені робити з вами? Тільки з умовою, що ти приходитимеш і гулятимеш з ним. А тепер підемо, я проведу тебе додому. Мама, мабуть, хвилюється.
Сашко зліз із табуретки, сів на підлогу та обійняв собаку. Іраїді здалося, що пес справді все розуміє. Дік поклав на плече Сашкові морду і завмер. У його чорних очах стояли сльози. Або так здалося Іраїді.
– Де ти живеш? – Запитала вона вже на вулиці.
– Я покажу, – відповів хлопчик.
Настрій у нього явно зіпсувався при згадці про будинок.
– Давай домовимося так. Покажи мені вікна. Якщо вдома все гаразд, ти підійдеш до вікна і помахаєш мені рукою. Я стоятиму тут. Іраїда стала поряд із великим деревом.
Чекати їй довелося досить довго, перш ніж у вікні з’явився Сашко і махнув рукою.
– От і добре, – вголос сказала вона.
Додому йшла швидко порожніми темними вулицями, щоб зігрітися. Викинути сміття легко одяглася. Не думала, що доведеться рятувати когось. І що робити тепер із собакою? Уявила, що в її квартирі пес зараз скиглить або гавкає, турбуючи сусідів, і додала кроку.
Вона чекала побачити перевернуту вгору дном квартиру, але Дік сидів у передпокої і чекав. Здавалося, він не здивувався, коли побачив на порозі Іраїду без свого господаря.
Вона роздяглася, розмовляючи з ним. Пройшла до кімнати та сіла на диван. Дік улаштувався віддалік.
— Давай домовимося, не робити шкоди вдома, не гавкати, не гризти капці та дроти. – перераховувала вона суворим учительським голосом свої умови.
Дік нахилив голову набік і слухав. Його очі виражали розуміння та покірність.
— Невже ти мене розумієш?
Іраїда влаштувала лежанку Діку — поклала старе покривало на підлогу біля дверей у кімнату. Спала вона знову погано. Поверталася, вставала, ходила квартирою. Дік підводив голову і насторожено стежив за нею. Коли Іраїда знову укладалася в ліжко, Дік теж опускав морду на передні лапи.
Наступного дня Саша забіг після школи. Дік зрадів, так махав хвостом, що він мало не відірвався. Сашко навчався у третьому класі та не дружив з арифметикою. Іраїда запропонувала позайматися з нею. Схоплював він швидко, варто було добре пояснити тему.
У Іраїди часто боліла голова. З важким серцем пішла вона до поліклініки, думаючи, що це провісники швидкого її відходу. Напередодні майже не спала. Поверталася, зітхала, прислухалася до себе і готувалася до найгіршого. Дік також не спав. У світлі ночі його очі виблискували вугіллям. З появою в її житті Сашка і собаки, вона відволіклася, не згадувала про хворобу. І ось тепер … “Невже кінець?!”
Знову сиділа перед лікарем. Та виписала рецепт, дала направлення на обстеження. Через день Іраїда знову прийшла до неї, з приреченим виглядом. Лікар погортала карту і здивовано подивилася на неї.
– Нема в карті виписки зі стаціонару.
– Мені нічого не робили, сказали, що пізно. Відміряли півроку життя та відправили під ваше спостереження. Вибачте, що не прийшла одразу. – Іраїда замовкла.
– Треба ж, просто диво. – Лікар ще запитувала, довго вивчала карту і призначила прийти через місяць. Іраїда не вірила у дива. Точна математика та диво – речі несумісні. Вона вирішила, що помилилися, зробили висновки на підставі чужих аналізів та знімків. Додому вона летіла як на крилах, наче їй не сьомий десяток, а вдвічі менше. Дік зустрів її, радісно виляючи хвостом.
— Чи не твоїх лап це діло? Ну що, ходімо гуляти? – І вона відчинила двері.
Дік побіг сходами вниз, і Іраїда легко пішла слідом. Треба ж варто сказати, що ти не хворий, як звідкись з’явилися сили. Щоправда, у що віриш, те й відбувається. Значить, поживу ще!
А після Нового Року їй зателефонували зі школи і попросили на якийсь час вийти на роботу, поки не знайдуть нового вчителя математики. Колишній, молодий, якого прислали до школи від управління освіти, звільнився, замінити його нікому. Іраїда не стала згадувати образи, погодилася.
Іраїда Владленівна скучила за школою, вдома її радісно зустрічав Дік. Вона часто думала, що якби не помилилися в лікарні, не почала б вона розбирати старі речі, не пішла б пізно ввечері їх викидати. І вже тим більше не стала б дивитися, хто скиглить за сміттєвими баками.
Але життя її змінилося. У ньому з’явилися Сашко та Дік, і вона була цьому дуже рада. Вона жива – це головне, а решту переживати — собі дорожче.
