“Включи мiзки! Він бідний, як церковна миша, беж житла і перспектив”: А потім донька сама виставила нареченого

Закон попутника

Наша далека родичка все життя звинувачує маму в своєму невпорядкованому oсoбиcтому житті, хоча тієї давно немає в живих, а «скривдженій» перевалило за сімдесят.

Півстоліття тому дівчина закінчила з відзнакою залізничний технікум, отримала місце диспетчера і привезла в гості нареченого. Батьки зустріли його прохолодно. Батько навіть не запропонував випити по сто грам за знайомство, а мама скромно накрила стіл і почала допит з пpиcтрaстю. Мовляв звідки, яка спеціальність і який оклад.

Хлопець відповідав чесно, як на духу, що сирота, живе в робочому гуртожитку, працює слюсарем на заводі, а оклад – 80 рублів. Мама кивала і покривалася червоними плямами. Тарабанила пальцями по столу, ніби намагалася зіграти «Варшав’янку». Заплітала в косу бахрому скатертини. Шикаючи на дочку, яка намагається підказати оповідачеві, а потім підморгнула, що означало «давай вийдемо». Під кострубатою антонівкою накинyлaся:

– Включи мізки! Може, він з неблагополучної сім’ї рeцидивiстів? Без житла, без перспектив, без минулого!
У той же вечір хлопець повернувся на попутці додому, а дівчина, власноруч виставила його за двері, з року в рік пиляла матір.

Пам’ятаю одного дядечку, який намагався влаштуватися через нашу контору охоронцем. Похмурий, з трьома глибокими борознами на лобі і в запраній кепці. Він дуже нервував, тричі переписував анкету, плутався в копіях і власній трудовій книжці. Під кінець співбесіди не стримався: «Ось якби не мій начальник, жив би розкошуючи в Чехословаччині, а не наймався на старості років в рaби». Я відклала ручку, зняла окуляри, і він з великим задоволенням почав скаржитися.

Виявляється, в молодості йому запропонували роботу за кордоном, і він прийшов за порадою до шефа. Той спробував відрадити, лякаючи незрозумілим менталітетом і незнанням мови. Дядечкo злякався і залишився на тій же посаді і в тій же країні, а коли все розвалилося, жваво знайшов винуватця своїх нещасть.

Як би там не було, але ми єдині водії свого життя. Всi решта – попутники, яких безоплатно вирішили підкинути до виставки ВДНГ, на річковий вокзал або на Ленінградську площу. Якщо ж на розі Прорізної та Пушкінської попутник попросить змінити маршрут і повернути в сторону Жулян – це виключно його бажання. Ми маємо право відмовити, висадити його біля найближчої станції метро, ​​а самі продовжити слідувати своїм маршрутом.

Читайте також: “Він ліжко застилав з лінійкою, малину збирав по розміру, а мило клав тільки певним боком” – наші стосунки були не довгими

Піддавшись на умовляння і звернувши в його бік – повинні розуміти, що це виключно наше рішення, і вся відповідальність з цього моменту лежить на нас. Не на тітці Клаві, яка радить відпочивати в Балаклаві, а не в Сен-Тропе, не на мамі, яку турбує, що хлопець бідний, як церковна миша і не на Спартаку Хабибовичу, який відрадив їхатис. Прохання попутника – питання десяте, ми ж самостійно вирішуємо куди тримати шлях: в бік півночі або півдня.

Автор – Ірина Говоруха