Жила Світлана Пертівна в одному з карпатських сіл, після сильного паводку, будинок її сильно постраждав і практично зруйнувався. Жінці довелося шукати новий дім, але родичі не хотіли брати її до себе. А потім їй так соромно стало за свою поведінку

Світлана Петрівна завжди мала непростий характер. У неї було двоє дорослих синів і четверо онуків. Павло був нерідною онуком, він був сином дружини старшого сина від першого шлюбу.

Світлана Петрівна завжди дарувала хороші подарунки всім онукам, а про Павла завжди забувала. Вона ніколи не вважала його своїм і практично не спілкувалася.

Жінка жила одна в своєму будинку. Чоловіка давно не стало, а сини з родинами були рідкісними гостями у неї. Вона рідко приїжджала до них. Їй не подобалося як вони живуть і постійно висловлювала своє невдоволення. Тому вони не були раді, коли вона навідувалась.

Павло був єдиним, хто дійсно був радий її бачити, хоч і спілкувалася вона з ним дуже холодно.

І ось однієї весни, а жила Світлана Пертівна в одному з карпатських сіл, після сильного паводку, будинок її сильно постраждав і практично зруйнувався. Жінці довелося шукати новий дім, але родичі не хотіли брати її до себе і запропонували йти в будинок для людей похилого віку.

Павло, дізнавшись що бабуся залишилася практично на вулиці, приїхав за нею, вони зібрали всі речі і поїхали до нього в орендовану квартиру. Павло доглядав за бабусею і терпів все її невдоволення.

Світлана Петрівна дуже шкодувала, що так ставилася до хлопця. Він був єдиним, кому зараз була вона не байдужа. Жінка вибачилася перед Павлом і стала називати його сином. Вони так і прожили разом більше 7 років. А коли бабусі не стало, то все своє майно вона заповіла Павлу і його дружині з сином.