Життя Свєти змінилося, коли в село прийшов працювати новий інспектор міліції. В нього були красуня-дружина, крихітка донечка. Проте це не зупинило ні його, ні Свєтку. Тож буквально за декілька місяців про їхню любов гуло все село. Аня, його дружина, не витримала цього

Про Свєтку говорили різне, слава про неї ходила не найкраща. Хоч і гарною виросла дівка, проте в голові то вітер шумів. Школу закінчила сяк-так, точніше вчителі поставили трійки, аби вручити атестат про закінчення і попрощатися з нею.

Коли однокласники готувалися до вступу у виші, Свєтка крутила лямур із лісником.

– Ой, не буде з того путнього, – носили її в зубах спритні сільські цокотухи. – Він жінку свою з двома дітьми залишив. І в райцентр до якоїсь молодиці їздив, і Галька від нього сина народила. Нетямущий чоловік він, і толку з нього вже не буде.

– Добре, якщо ще і ця дитяти від нього в подолі не принесе, – мовила тітка Люба. – І гарна дівка, а якась…

– Гульвіса вона, і крапка, – сердилася баба Уля, з онуками-двійнятами якої зустрічалася Свєтка. Причому так зустрічалася, що їх обох потім батьки возили до лікаря в район. Тому й не дивно, що на дівчину плювалася вся їхня родина. – Красива та розуму зась.

Час показав, що сільські прогнозистки мали частково рацію – дівчина вже ходила з великими животом, який ріс, наче на дріжджах. А лісника чи то перевели, чи то сам перевівся кудись на Південь України.

Минув майже рік. Свєтка, здавалося, після народження сина взялася за розум. Принаймні дитина була доглянута, а вона сама поралася по господарству, бабусину хатину сама ремонтувала, білила, фарбувала.

– Точна копія батька, – говорили люди, дивлячись на Степанка, який і справді був неймовірно подібним на лісника. – Шкода хлопця, бо ж безбатченку важко в тому житті.

Поволі люди почали і жаліти Свєтку. Ну, молода, дурна була. Наробила біди, а тепер ледве животіє.

– Вона ж сама без батька-матері росла, – казала тітка Орися. – Свєтку бабуся забрала. Старенька і сама тоді ледве ноги по світу волочила, а те, що сина і невістки не стало ще більше її підкосило. А коли Свєткі було 13 років, то й бабуся пішла в кращий світ. То вона й залишилася сама по собі… Росла, як та билина в полі.

Життя Свєти змінилося, коли в село прийшов працювати новий інспектор міліції. В нього були красуня-дружина, крихітка донечка. Проте це не зупинило ні його, ні Свєтку. Тож буквально за декілька місяців про їхню любов гуло все село. Аня, його дружина, декілька разів приходила, просила дати спокій її чоловіку.

– Я люблю Антона, – відповіла на те Свєтка. – І в нас буде донечка. Це питання часу.

Вона знущалася над бідною жінкою, яка кожного разу поверталася додому, ридаючи.

– Та проріди ти їй патли, – радила Ольга, сусідка Ані. – Ти законна дружина, а вона – гульвіса…

Проте Аня вирішила ситуацію по-іншому – накинула на шию мотузку і пішла з життям. Її маленьку донечку забрали її батьки, які проклинали і зятя, і ту, через яку сімейне життя їхньої доньки пішло під укіс.

Зрозумівши, що в рідному селі життя їм не буде, Антон і Свєтка вирішили шукати щастя деінде. Тож одного дня сусідка, почувши, як Степанко захлинається в будинку, пішла туди. Розкидані по долівці речі, голодна дитина… Лише в районі вдалося з’ясувати, що Антон звільнився з органів у зв’язку з переїздом. А згодом люди з сусідньої Іванівки сказали, що бачили, як Свєтка з Антоном їхали з якимось клунками в автобусі, що прямував в обласний центр.

Степана всиновила багатодітна сім’я, яка мешкала з Свєткою на одній вулиці. Олена з Павлом прийняли його як рідного сина. Так само, як своїм, дали йому освіту, батько навчив різній чоловічій роботі. Якби чужі люди не нагадували, що він не рідний, то Степан й не згадував би про ту, яка дала йому життя.

З часом про Свєтку в селі згадували все рідше. Хіба лише коли заробітчани, які їздили на Київщину, привозили звістки: Свєтка з Антоном купили будинок, в них народилося двійко дітей. Згодом селяни розповіли, що бачили їх напіпитку, а дітей наче забрали в Будинок малятки.

На питання, чи не шкодує, що залишила Степана і чому не навідує його, Свєтка традиційно казала, що то син лісника, тож нехай лісник ним і опікується.

Так промайнуло 20 років. Степан мешкав в обласному центрі, де мав гарну роботу, кохану дружину і маленьку донечку, названу на честь прийомної матері Оленкою. Вони з дружиною часто приїжджали в село, допомогти батькам, поспілкуватися з рідними.

А одного дня Степан помітив, що батьки чимось засмучені.

– Сину, тут така справа, – почав розмову батько. – На тебе до суду подали.

– На мене? – від здивування Степан аж присів на стільчик. – Нічого не розумію…

– Ну, мати твоя рідна повернулася в село, – продовжував розповідь батько. – Була у нас, кричала, що ми тебе забрали у неї. Мовляв, і на нас до суду подасть. Але спершу – на тебе.

– Що вона з мене хоче? – не міг отямитися Степан. – 26 років її тут ніхто не бачив, а тепер приїхала. Цікаво, чому?

– Хоче, щоб ти її утримував. Мовляв, ти її син і повинен це робити. Тих дітей, що у неї забрали в Будинок маляти, люди всиновили, і вона не знає, де вони. То й згадала про тебе.

– Як згадала, так нехай і забуде! – твердо відповів Степан. – Вона мене проміняла на коханця, залишила в закритому будинку і повіялася світами. Ніколи не поцікавилася, як я і де я, а тепер, через стільки років, приїхала і ще починає щось вимагати?! Ото вже совісті зовсім немає!

А Свєтка, мабуть, і не знала, що то таке. Бо саме в цей час розважалася в місцевому барі. А під ранок її та інших везли до лікарні, бо оковита була підробкою. Ще через тиждень Свєтки нестало.

Автор – Ксенія Фірковська, за матеріалами – t1.ua

фото ілюстративне – LiveInternet