Мені було двадцять дев’ять років, коли я потрапила в пepuнатальний центр мого міста на переривання вaгітнoсті. Термін був уже пристойний, лікарі відразу пояснили, що робити доведеться опepaцію. У той час я вже була мамою прекрасного синочка, у мене була улюблена робота. Вдома мене чекав мій чоловік.
Чому я пішла на таке? Тому що лікарі не могли зберегти вaгітність, знайшли погані аналізи і пояснили, що ризик нapoдити хвору людину занадто великий. Я була категорично налаштована нapoджувати. Але все поміняв дзвінок від моїх батьків, які мені зробили замальовку моєї майбутньої сумної долі з інвалідом.
Я виявилася слабка і пішла в клініку здаватися. Зазвичай переривання вaгітнoсті роблять в день надходження жінки, але мені чомусь перенесли опepaцію. Я зрозуміла, що це знак. Тим важче мені було лежати в той день в палаті, слухати розмови інших пацієнток про подібні речі.
Ближче до вечора прийшов aнестезіолог. Він довго спілкувався зі мною, слухав мене, і його вердикт кинув мене в глибокий шок. Лікар відмовився робити мені aнeстeзію. У мене від нервових переживань загострилася астма. Лікар категорично запевнив мене – анестезія робиться в період загострення астми по крайнім показаннями, яким таке втручання не є. «Потерпіть, нічого там смepтельного не буде, для тебе», – вельми холодно відчеканив чоловік і вклонився. Ще один знак?
Читайте також: Відповідальність за брата відчувала. Сама не доїдала, щоб йому побільше дісталося. Тепер навіть трубку не бере
Я притулилася до холодної стіни і стала молитися Прийшла ніч. На вулиці стояв холодний жовтень. Йшов перший сніг, і в світлі жовтих ліхтарів мені не спалося. Мене нудило і я вся тремтіла. Я вийшла в лікарняний коридор. Тиша тільки шум від працюючої лампи денного світла.
Я дуже добре пам’ятаю, як босоніж йшла по коридору. Довгому холодному чужому. Я запитувала себе – що Я ТУТ роблю. І не знаходила відповіді. Мені було дуже важко і гірко. Але себе було не шкода. Було відчуття всепоглинаючого року, меча, який завис наді мною. Я дуже чітко розуміла, що зараз пишеться в книзі Вічності історія про мене, Марину. Що я виберу – темряву або світло, смepть або життя?
Я притулилися до стіни, холодної і чужої, пахне фарбою, ліками і хлоркою. І я стала молитися.Не вміючи, сльози ковтаючи, мовчки. Просила я Бога допомогти мені, дати ЗНАК і зрозуміти, як же мені бути. Я усвідомлювала, що мені може допомогти ТІЛЬКИ ВІН.
Тут з’явилася руда вогненна голова медсестри. Вона спала на медсестринської посту, а мої шарудіння її розбудили. Жінку цю раніше я не бачила, мабуть у неї була нічна зміна. Вона пошепки покликала мене, я підійшла і випалила, крізь ридання і схлипування свої біди. Та відразу ж поставила чайник, посадила мене собі на кушетку, відпоїла чимось трав’яним і дала під язик таблетку.
Потім вона довго говорила, неголосно і весело, з жартами. Вона розповіла, що у неї була подібна історія. Ставили на ранньому терміні лікарі загрози, потім вирок – дитина нapoдиться інвaлідoм. Але вона все ж пішла на ризик і народила.
– І що було далі? – я вже не плакала, слухала її трепетно.
– А що було? Було життя, – засміялася знову руда медсестра, – Тепер цей «інвалід» закінчує школу із золотою медаллю і їде від матері вчитися . Дочка тепер – моя головна радість і моє щастя. Як же добре, що я нікого не послухала тоді багато років назад. Ми довго ще говорили, але я запам’ятала саме ці слова.
У палату я повернулася спокійна і умиротворена. Вранці підійшла до лікаря і написала розписку про відмову . Лікар довго дивилася мені в очі і потім потиснула руку.
Я повернулася додому, нікому нічого не сказавши. Чоловік був на роботі, син – в дитячому садку. Я залізла з ногами на ліжко, заховала обличчя в подушку і заплакала. Я плакала так довго як ніколи в житті. Відчувала, що разом зі сльозами виходив страх, всі переживання, біль, неспокій, сумніви.
Я знала, що мене тепер підтримують на найвищому рівні. І дякувала Господу за надану мені довіру. А потім я зрозуміла що на календарі 14 жовтня. Був Покров.
Сьогодні Олександрі два з половиною роки. Ми пройшли безліч випробувань. Хворіли важко, нас ще чекають oпepaції, і не одна. Але та радість і то щастя, які увійшли в мій будинок після появи нашої дочки – це великий дар небес. Я знайшла спокій в душі і світ, тому що дуже сильно довірилася Господу.
Тепер молитва стала іншою – вона усвідомлена, щоденна, тепер це моя робота. Але ту, першу, слізну, гірку, молитву людини, що знаходиться над прірвою, я ніколи не забуду. Як не забуду і медсестру, яка допомогла зовсім незнайомій жінці не оступитися і прийняти все, що уготовано було їй Всевишнім.
