Мої три татусі

Багато років ані я, ані моя мама не знали, чия я донька.

Історія мого народження настільки заплутана, що якби хто сторонній мені розповів щось подібне, я би нізащо в світі не повірила. Бо такого навіть у серіалах не показують.

“Серіал” моєї мами та батька розпочався у Києві в 1980 році. Тоді студентка медучилища Марія познайомилася з чеським інженером Томашем Коларжем. Сталося це в автобусі. Мама не раз зі сміхом згадувала, як випало з її рук шоколадне морозиво на джинси молодого, модно одягненого хлопця. Той вилаявся по-чеськи.
А якісь двоє парубків добряче стусанули нахабу. Чех упав і розбив окуляри. Мама почувалася винною і кинулася допомагати стилязі.

Слово за слово, і вони вже разом вийшли на зупинці. “Він мені одразу сподобався, був якийсь такий… такий, не знаю, як би це пояснити, ну не наш та й усе!”,  з гіркою усмішкою не раз згадувала мама. Вона припала до серця чехові, й вони почали зустрічатися. “Miluji te” (це “кохаю тебе” чеською) – казав, пригортаючи до себе кохану Томаш, і розповідав про свою далеку й недосяжну тоді Чехословаччину. Дівчина зі села, яка ніде, крім обласного центру та Києва, не була, слухала його, розвісивши вуха. Зрозуміло, що мама легко віддалася такому кавалерові.

“А що ж тут такого, ми ж майже сім’я, хвалилася двом найближчим подружкам-одногрупницям Зіні та Ліді.  Незабаром одружимося, і я поїду в Чехословаччину, житиму щасливо, дітей зо троє Томекові народжу. А потім працюватиму. Медсестри ж всюди потрібні”.

Ніби Томаш, а як чужий

Та вже незабаром мама зауважила, що її Томаш захворів. “Він схуд, змінився на обличчі, голос став іншим, а ще він втратив пам’ять, бо перепитує те, що я йому вже не раз казала. Навіть називає мене не “мазлічком”, а “мілачком” (різні варіанти слова “кохана” чеською). Постійно мовчить, дивиться на небо та… співає. А ще
донедавна казав, що музику не любить взагалі. Що ж це з ним? Може, у нього на роботі неприємності, може, вдома, може, десь про “празьку весну” бовкнув, і його тепер викликають “туди”? — зі сльозами розповідала дівчатам.

Ще через декілька місяців вона вже зовсім не тішилася зустрічами з Томашем, бо він знову змінився. “Мені здається, що він… збожеволів: постійно сміється, то з нього слова не витягнеш, а тут регоче на всю вулицю, анекдоти непристойні розповідає, пританцьовує, і ще потовстішав, щоки наїв. Та й зі мною то ніжний,
то різкий. Часом здається, що це ніби й не Томек. Думала, він почав випивати, але ні  завжди тверезий, і запаху ніякого. Хіба… наpкoтики? Але мій коханий не такий”, знову виливала душу подружкам. Ті лише співчутливо хитали головами й навіть не знали, що відповісти закоханій змарнілій одногрупниці. Не дай Боже таке нікому пережити, коли коханий з розуму сходить.

“А може, ти б його покинула, бо хтозна, як його хвороба прогресуватиме, несміливо запропонувала чорнява повновидна Ліда. -Я від лікарів чула, що з божевільними дуже нелегко, та й дитина хтозна-яка може народитися від такого. Ти ж медсестра, маєш розуміти. Забудеш того чеха швидко, знайдеш собі нашого
хлопця”.

Моя майбутня мати Марія аж захлиналася сльозами. “Ні.. ні… ні… не покину його нізащо, я його кохаю, так, як ніколи й нікого не кохала. І ще… я, здається.., вагітна”. “Ну все, Машка, приїхали, -сказала худа й висока Зіна. – Давай, кажи йому про це швидше, розписуйтеся та їдь у ту Чехословаччину. Чим швидше ви почнете
збирати документи, тим краще. Ти ж вагітна, може, довго не зволікатимуть”.

Після довгих роздумів, безсонних ночей і страждань матуся наважилася розповісти батькові про майбутню дитину. Тим паче, що Томекові незабаром треба було повертатися додому. Але те, що вона побачила, ледь не коштувало їй життя. До неї прийшли… три Томеки, ніби однакові, але й різні.

“Пробач, ти такого, напевно, не чекала, – сказав “перший” Томек, з яким мама познайомилися і довго зустрічалася. — Це мої брати Лукаш та Ондржей. Ми – трійнята. У нас з дитинства все спільне. Коли я розповів їм про тебе, вони також захотіли з тобою зустрітися. Відмовити братам я не міг. Та й думав, ти здогадаєшся, а ти з кожним із нас ще й переспала. Такого я від тебе не чекав”.

“Я думала – це ти, і що ти змінюєшся, хворієш, – билася в істериці мама. – А ти, ти… Як ти міг так вчинити зі мною, я ж кохаю тебе, і в нас буде дитина…” Троє чехів враз стрепенулися. “У кого то в нас: у Томаша, Лукаша чи Ондржея? – навперебій ламаною російською кричали молодики. – А може, вона ще невідомо чия? Як можна тобі вірити? Ти ж не змогла відрізнити одного чоловіка від іншого. І що нам тепер робити -всім трьом із тобою одружуватися? Ні-і—і! У тебе своє життя, у нас своє. Зрештою, ось візьми, – Томаш простягнув двісті рублів, – зроби все, що треба, щоб ані в тебе, ані в нас не було проблем. Я думав, ти якась серйозніша”.

Брати враз встали та пішли. Більше матуся їх ніколи не бачила. Після цієї розмови в неї стався нервовий зрив, вона не пам’ятала, як дійшла до гуртожитку й впала там на сходах. Зіна з Лідою завезли її до лікарні. На щастя, зі мною нічого не трапилося, і через сім місяців я побачила світ.

А я не сирота…

Мене назвали Анною. Юна мама зі мною, не закінчивши навчання, повернулася додому. Дідусь з бабусею довго допитувалися про батька. Тоді мама “зізналася”, що її коханий потрапив в автомобільну аварію та загинув. Родичі не вгавали й хотіли знати, де він похований, де живуть його батьки, хотіли поїхати до них, на могилу, спільно пережити горе, показати онуку. Та мама так їм упевнено щось там вибріхувала, що дід з бабою дали їй спокій.

Я залишилася в селі, а мама продовжила навчання. Після училища влаштувалася на роботу в одну зі столичних станцій “швидкої”, їй дали кімнату в гуртожитку. Мама приїжджала десь зо два рази на місяць. Коли мені виповнилося 12, забрала зі собою в Київ. Звісно, я не раз запитувала маму, де могила мого батька, просила розповісти, який він був, але мати не підтримувала таких розмов. У неї різко починала “боліти голова”, вона “згадувала” про якусь пильну домашню роботу, їй хтось “несподівано
телефонував”, і мама йшла з дому.

Про те, що мій батько живий, я дізналася у 15, коли вперше напилася через образу на те, що мене ніхто не привітав із днем народження. Я стала пискувати до мами, звинувачувати її в тому, що через неї не маю тата, ну, слово за слово, і… І аж тоді вона й розповіла мені історію знайомства з братами Коларжами. Говорила до ранку. Я вмить протверезіла, і навіть поворухнутися боялася.

Це ж що тепер виходить: за кордоном у мене живуть троє потенційних батьків, які, напевно, багаті. І я наполовину чешка. Та це ж дуже супер круто! Тепер я заживу! Лише треба знайти отих братів Коларжів, дізнатися, хто з них мій батько, і вуаля – привіт нове закордонне життя. Мені хотілося похвалитися цією новиною перед всім світом! А ще хотілося, аби чеський батько був багатий, щедрий, самотній і одружився з мамою, а мені подарував… подарував… а, придумаю потім!

Та знайти батька не вдалося, бо через місяць після нашої з мамою розмови померла бабуся, яка так і не дізналася правди про моє народження, а ще через півроку не стало дідуся. Мати після двох похоронів ще більше замкнулася в собі, і майже не розмовляла. Дивно, як вона в лікарні працювала.

Хто з вас мій тато, панове?

….Життя тривало, я стала медсестрою, двічі намагалася влаштувати особисте життя, була в цивільному шлюбі, але нічого доброго з того не вийшло. Я, як і мама, залишилася самотньою. Дітей у мене також не було. Одне добре: ми спромоглися з мамою купити двокімнатну квартиру в Білій Церкві. Згодом перекваліфікувалася на провізора та почала працювати в аптеці. Принаймні заробляти почала більше.

А декілька місяців тому мама несподівано сказала, що їде медсестрою в АТО. І мовчки відкрила мені сторінку на екрані ноутбука. З невеличкого фото усміхався дебелий червонощокий вусань. “Це Лукаш Коларж, він може бути твоїм батьком, або хтось із його братів, – сказала тихо. – Можеш йому написати, якщо захочеш, можеш навіть зустрітися, якщо захоче він. Але єдине прошу – не нав’язуйся!”

Я таки наважилася зустрітися з братами Коларжами. Написала Лукашеві все, що розповідала мати. Наступного вечора він мені відписав, що сумнівається щодо свого батьківства, але буде радий, коли я приїду. Я недовго думала, бо закордонний паспорт у мене був, візу виробила за два тижні, й вирушила до Праги.

Лукаш зустрів мене на вокзалі. Із ним був також сивий, але худий Томаш. Зараз брати не були схожі. Ймовірні батьки винайняли мені номер у готелі, ми довго розмовляли, чоловіки ламаною російсько-англійською сказали, що дуже завинили переді мною, розповіли, що третього брата Ондржея вже немає -п’ять років тому загинув на будові. У Томаша та Лукаша є родини, у кожного по двоє дорослих дітей, онуки. Словом все, як у всіх.

Там, у Празі, я запропонувала зробити генетичний аналіз, аби нарешті дізнатися, чия я донька. Брати помітно почали нервувати, але… погодилися. Ми здали аналізи, і я повернулася в Україну.

Згодом мені зателефонував на скайп Томаш, довго дивився, мовчав, навіть плакав, та зізнався, що він, як і була впевнена мама, є моїм батьком. “Не знаю, як розповім про це своїм дітям та онукам, що скажу дружині, — тихо схлипував новоспечений чеський тато. — Вони ж мене, напевно, зневажатимуть, але й від тебе я не відмовляюся. Лише дуже шкодую, що все так сталося, що ми з братами були такими бовдурами. Через дурість я втратив твою маму, не знав нічого про тебе. Прости, якщо зможеш! Я і твій дядько Лукаш готові вам допомагати. Та чи спілкуватися з нами надалі – вирішувати тобі. І ще… я дуже хочу поговорити з Марією”.

Після цого дзвінка мені нарешті на душі стало легко. Я не ображалася на батька, не думала погано про маму, і на душі стало світло-світло. Та наразі я їду в АТО, до мами, і буду разом з нею рятувати життя нашим хлопцям. А далі… Час усе розставить на свої місця. Аби лише був мир, і всі залишилися живими й здоровими!

Анна Павлюк

Читайте також:Сумна історія зі щасливим кінцем: як закарпатка на заробітки в Туреччину їздила

За матеріалами видання: “Жіночий Порадник”

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram