Залишайтеся людьми: неймовірний лист медикам

Нещодавно знайшла в інтернеті текст листа, якого залишили в амбулаторії великої університетської лікарні десь за кордоном. Невідомо, хто саме написав його. Втім, це й не так важливо. А от зміст цього листа, на мою думку, стосується не лише медичних працівників, до яких звертається автор, а всіх тих, хто живе на землі і про кого ще не можна сказати ані «старий», ані «важкохворий». Часто ці щасливчики думають, що так буде завжди, і відмовляють навіть у краплі співчуття тим, хто вже доживає віку.

Часто старі, немічні та важкохворі люди лякають нас, бо вже своїм виглядом нагадують про смeрть та хвороби, вони нас дратують, бо недочувають, не все розуміють, повільно рухаються. Вони вимагають уваги, потребують допомоги, а ми… Ми ж такі заклопотані, у нас так багато справ: робота, діти, домашні клопоти і знову робота. Але невже серед усієї цієї метушні ми і справді не знайдемо жодної хвилинки бодай на добре слово, щиру усмішку? Адже їм потрібно так мало. Лише підбадьорливий потиск руки, лише визнання їхнього права на гідність та розуміння, трохи поваги та співчуття.

Подаю текст листа без змін зі щирою вдячністю авторові.

«Усьому персоналу цього закладу.

Коли сьогодні ви візьмете свої записи і подивитесь на зелену картку медичного страхування, я сподіваюся, ви згадаєте про те, що зараз прочитаєте.

Сьогодні я цілий день провела поруч із вами. Я була тут зі своїми матір’ю і батьком. Ми були розгубленими, не знали, куди нам треба йти, що робити, тому що ніколи раніше не користувалися послугами вашої амбулаторії. Нам іще ніколи не надавали благодійних послуг. Попри страх за життя батька, стан якого погіршувався, я ще й цілий день спостерігала, як мій татусь перетворювався з людини на діагноз, на медичну карту, на номер справи, на благодійний випадок із позначкою «без фінансування», тому що у нього не було медичної страховки.

Я дивилася, як недужа людина п’ять годин чекала своєї черги, щоб нарешті потрапити до заклопотаних клерків і цілком байдужих медсестер та пройти обстеження на мізерному обладнанні, передбаченому бюджетом. Я дивилася, як батькові відмовляють у гідності й самоповазі, які в нього ще залишилися. Я була вражена, наскільки байдужими були ваші співпрацівники, як вони пирхали і робили зневажливі гримаси, коли пацієнти неправильно заповнювали бланки, як вони мимохідь розповідали про хвороби та історії інших пацієнтів у присутності сторонніх, як ішли на обід подалі від цього «пекла старих злидарів».

Мій батько для вас – лише лікарняна картка, номер справи, яка лежатиме на вашому столі призначеного дня, неповороткий пацієнт, який перепитуватиме, куди йти, а потім попросить іще раз повторити і покірно вислухає вашу роздратовану відповідь. Але ні, насправді це не мій батько. Мій батько – зовсім не той надокучливий старий, якого ви бачите.

Насправді мій батько зовсім інший, той, кого ви не бачите, бо не хочете цього. Мій батько – це столяр-червонодеревець, який працював із 14 років, приватний підприємець, якого поважають сусіди і колеги. У нього чудова дружина, четверо дорослих дітей (які з радістю приїжджають до нього у гості, можливо, навіть надто часто) і п’ятеро онуків (ще два ось-ось народяться) – і всі вони переконані, що їхній дідусь найкращий у світі. Ця людина уособлює справжнього батька – сильного, суворого й водночас ніжного, він є прикладом для своїх дітей і внуків.

Він мій батько. Чуєте? Це людина, яка виростила мене, незважаючи на всі труднощі, видала заміж, тримала на руках моїх дітей, тицяла мені двадцятки в нелегкі часи і втішала, коли я плакала. А тепер нам кажуть, що дуже скоро рак забере його від нас. І на Землі стане на один усесвіт менше. Зрозумійте це.

Ви можете сказати, що це занадто емоційні слова засмученої доньки, які вирвалися у неї перед загрозою втрати близької людини. І я, мабуть, погоджуся з вами. Однак прошу вас не легковажити моїми словами. Навчіться бачити за історіями хвороби людей. Ортопедичні матраци бо за кожною – людина з почуттями, історією, з життям, до якого ви отримали нагоду одного разу доторкнутися словами і діями. Завтра на її місці може виявитися дорога для вас людина або й ви самі. Вона теж перетвориться на номер справи, медичну картку, ім’я, яке буде викреслено жовтим маркером, як це зробили сьогодні.

Я благаю вас зустріти наступного пацієнта у вашій амбулаторії добрим словом або усмішкою, тому що ця людина – чийсь батько, чоловік, дружина, мати, син або донька. Або просто тому, що вона – людська істота, яку створив Бог і любить її, так само як і вас».

Читайте також: Бідний Віталік! Чому чоловікові стало шкода коханця своєї дружини?

Джерело.

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram