Любов та грішною була: полюбила Мариночка до болю красивого Володьку “жонатика”

Красивий Володька, як Бог: Не бувають такі красиві щасливими. Володька прийшов до нас на завод три роки тому. В неповних сімнадцять на завод йдуть не від солодкого життя. Володька до нас прийшов з інтернату. Очі пронизливо сині, коротко стрижений «їжачок» на потилиці ще намагається трохи витися. Брови широкі, густі, й коли Володька задумується, то одна до одної так і тягнуться. А задумується Володька часто

У своїх тоді неповних сімнадцять Володька втратив батьків, встиг він одружитися й нажаль розлучитися. Батько покинув  маленького Володьку, коли тому ще й року не було, а від матері-п’янички Володька років у сім років сам пішов. Не витримав. Пішов до інтернату. За матеріалами видання Nota Bene 

А одружитися встиг на Любці. Любка теж інтернатівська, але на два роки старша. Зустрічалися вони нібито ще з дитбудинку, після випуску розписалися. Любка завагітніла. Чи вже не знаю, в якій там послідовності це було. Любка, ясне діло, молода, ще не вигуляна, зовсім їй ще не думалося про родину, діточок. Погуляти б іще. Гуляла. Дитинку тільки не вберегла – вuкuдeнь. Плакала потім, просилася у Володьки. Володька теж плакав, але не простив. Пішов. Образився. Певно, то після того в нього і з’явилася ота сувора риска між бровами.

Але коли Володька тільки прийшов до нас, я того, ясна річ, всього не знала. Це вже потім, як освоївся, потроху нашим дядькам за цигаркою розповідав, а вони вже за добавку переповідали все те нашому заводському жіноцтву.

Читайте також: Гуцулка Ксеня: це уже не та весела гуцулка, це була збайдужіла жінка до життя, і свого чоловіка

А вже жінкам тільки пусти щось на язик! Вже й не знаю, що там і як у Володьки було насправді, але кожна із заводчанок прикрашала його скупі одкровення своїми деталями. Так, Віра з літейного розпиналася, що Володьчина Любка – пишнoгрyда блондинка і дитинку сама загyбила, навмисно якісь там травки п’ючи. Терентіївна, напарниця моя, божилася, що буцімто бачила фото, і Любка – «чорнява, як циганочка», а вагітна й зовсім не була, брехала, щоб Володька заміж взяв

А я, і правда, Любку бачила. У Володьки якось із кишені випала фотографія, пом’ята така, потерта. З Любкою. Худорлява вона, невисока, волосся русяве, а очі великі, як у Володьки, тільки сірі. Глянула я на те дівча – мале, худе, не те що наші заводські дівки, а бач, прикипів до неї Володька серцем. Як побачив у мене ту фотографію – і зблід, і сполошився: «Це я, Мариночко, не Любку ношу, це моя донечка такою була б» Простягнула йому ту карточку, а в самої сльози як не бризнуть

А ще оте його «Мариночко». Всі на заводі мене Мариною Антонівною кличуть, а він – «Мариночкою» Ото як тільки прийшов до нас з інтернату, виголодалий, то все було просить: «Ви мені, Мариночко, з верхом сипте» (я в їдальні нашій кухаркою працюю), і всміхається так – самими очима.

Красивий Володька, як Бог. Не бувають такі красиві щасливими. Очі сині, якісь аж м’ятні такі – як гляне з-під брови, аж наче таким холодком тебе пробере.

Хлопець з цигаркою А ще Володька дуже красиво курить. От наче і стоїть з іншими такими ж припорошеними і притомленими дядьками на перекурі, а тримає ту цигарку ніжно якось так. Як художник тримає пензля чи музика сопілку. Не люблю я цигарки, сама ніколи не курила, і як хтось курить, то геть тікаю, бо кашель дyшить. А біля Володьки стою – милуюся. Кашель сльозами виступає. А він так же, Господи прости, тим ядом красиво дихає! Наче цілує ту цигарку! Димно у курилці, хоч сокиру вішай, а Володьчині очі сині, як дві зірки крізь ту завісу сяють

Дядьки заводські Володьку люблять. Він у нас серед хлопців наймолодший, то й кличуть його жартома Сином Полку. Люблять Володьку всі, балують. Хтось із мужиків одежину свою принесе чи взуття, жінки щось із дому ласе приносять – бо хто ж йому зготує? Я теж Володьку підгодовую, ласі шматки в їдальні йому відкладаю, а от із одягу нічого немає.

У Володьки наручний годинник – із дешевих, китайських. То я якось перед Різдвом вирішила йому подарунок зробити. Купила з зарплати хороший такий механічний годинник на шкіряному ремінці, не те що його отой, пластмасовий. Принесла та під обід Володьці даю. «Візьми. Це батьків, все одно валяється», – збрехала. То вже Володька з ним носився. Радий! А я ще більше

Якось кличуть дядьки Володьку пиво пити. А він:

– Не піду, хлопці, грошей нема Іншим разом.
– Як же так, тільки ж позавчора зарплату давали, – дивуються заводчани.
– А я, – каже, – Любці віддав.

– Любці? А їй нащо?
– А вона заміж іде… Хто ж їй плаття купить? Батьків же нема…
Отакий він, Володька.

Він взагалі незвичайний. Не такий, як усі. Багато хлопців, чоловіків за мною впадало, але жоден не був такий, як Володька.

Гарний хлопець. Я на заводській кухні з п’ятої ранку, варимо, смажимо там із дівчатами. А потім в обід я на роздачі в їдальні, потім знову на кухню – посуд мити. Словом, так за день тими котлетами-кашами молочними пропахну, що потім і в тролейбусі пахне їдальнею. Соромилася я того, подовгу на вітрі розхристана стояла перед тим, як на зупинку йти. Якось Володьці каші досипаю, а він мені:

– Ви, Мариночко, так пахнете, як ранок у селі – хлібом і молоком
Ніколи мені ніхто нічого приємнішого в житті не казав.

То я вже Володьці і котлету на добавку, і цукерок, як завезуть. А раз підійшов до прилавка з пиріжками і питає: «А з ревенем нема у вас, Мариночко? Моя бабуся з ревенем пекла» А який там ревінь? Та й де його на такий гурт настачити? Того ж вечора побігла до сусідки баби Мотрі, випросила ревеню й цілу ніч пиріжки пекла. Зранку поставила кошика з домашніми пиріжками біля таць із заводськими, та все переживала, щоб не розібрали, поки Володька прийде. Не розібрали. Забрав Володька п’ять останніх і просто на траві під їдальнею всівся і смакує

А раз я злягла була з aнгіною. То ледве вдома два дні всиділа – це ж мої дівчата хіба знають, що Володьці борщу треба з дна, де густіше, а з киселю він грудочки любить? Побігла на роботу. А Володька тут як тут: «Де це ви, Мариночко, пропадали? Без вас і борщ не смачний» Уже мені й голова не бoлить, і тіло не ломить.

Люблять Володьку і наші заводські дівчата, не одній ті м’ятні очі, мабуть, ночами сняться. Як десь побачать його, то так і зпурхуються в зграйку та все сміються та шепочуться. А Володька на те не зважає, знай собі фото в кишені до грyдей притискає та все курить

А я на нього дивлюся – не надивлюся, дихаю тими його цигарками – не надихаюся. Люблю Володьку. Люблю до болю. Як вперше. Може, і вперше? Люблю так, що тільки б він тією своєю широкою бровою повів – побігла б на край світу за ним, і родину б покинула. Грішна моя любов. І красива. Як Володька. І така ж нещаслива.

Знаю, ніколи не покличе, ніколи не здогадається про мій гріх. Ніколи і я знаку не подам. Навіщо? Запізнилося моє кохання, запізнився Володька. На 33 роки, що я за нього старша В мене вже сини за нього старші, вже перше онуча чекаємо. От як буде хлопчик, попрошу, щоб назвали Володькою

Наталія Бардалим

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram