“Хіба ми тут працюємо для позичок? І коли ви гроші віддасте, якщо без роботи?” – от і вся дяка від доньки. Залишилося тільки на тoй свiт

Дивного подорожнього наче й не було

Софія приїхала на батьківське обійстя, від якого залишився тільки пляц, зарослий бур’янами. Дозволила родичам розібрати стару хату. Все одно валилася. Тільки дерев у садку просила не різати. Але хтось таки спиляв яблуні, вишні, сливи. Родичі клялися: не їхніх рук справа. І хто це зробив – не знають.

Сусідня хата також пусткою сумує. Хтось і там почав дерево різати.

Софії треба було поради. Але не все могла на люди винести. Подумала: може на клаптику рідної землі стане легше, прийде розрада.

Ступала засніженою доріжкою на подвір’я. Сльози застеляли очі, мов туман, що накрив світ. Софія не хотіла, аби її хтось бачив, про щось запитував. І туман сховав її.

– Як далі жити? – шепотіла. – І навіщо?

Озвалася птаха. А, може, то зойкнула душа покiйних батька чи матері, почувши оте «навіщо» з доньчиних уст

Софії довелось серйозно лікуватися. Відкладені гроші витратила, бо саме настав той «всяк випадок». Хотіла продати автівку, яку купила, коли ще були живі батьки, аби зручніше добиратися в село. Але вже трохи зношена машина нікого не цікавила.

І ось кілька днів тому її звільнили з роботи. Керівник, опустивши очі, пояснював це необхідністю. Мовляв, у їхньому видавництві стало менше замовлень. І невідомо, що буде далі. Тому. Насправді ж, повідали по секрету Софії, шеф хоче взяти на її місце родичку місцевого чиновника, якому за щось зобов’язаний.

Софії належало здати купу аналізів, обстежитися. А за що? І де шукати роботу в п’ятдесят років, коли навіть на «посаду» прибиральниці хочуть молодих?

Зателефонувала до доньки, яка працює з чоловіком за кордоном. Попросила позичити кілька сотень євро.

– Мамо, хіба ми тут працюємо для позичок? І коли ви гроші віддасте, якщо роботи не маєте? Приїжджайте сюди, допоможемо знайти якісь заробітки, помешкання. Але тут здоров’я треба мати…

Не вистачило сили дослухати «поради».

Софія нарoдила доньку Наталку поза шлюбом. Хлопець, від якого завaгітніла, порадив позбутися дитини, бо вже мав іншу пасію. Батьки не дозволили зробити аборт. Та й сама не наважувалася стратити ще ненароджене дитя.

У Наталки був складний характер. Дівчина часто дорікала матері, що росте без батька. Коли ж Софія почала зустрічатися з Ігорем, який холостякував і обіцяв любити Наталку, та була категоричною:

– Якщо нема рідного батька, не треба й чужого.

І заявила матері: щойно Ігор переступить поріг їхньої квартири, забереться геть з дому.

Софія розповіла Ігореві про тяжку розмову з донькою. Й поставила крапку на їхніх зустрічах…

Наталка закінчила торгівельний технікум, вийшла заміж. Софіїна сваха працювала за кордоном. «Стягнула» на заробітки й сина з невісткою. Наталка сказала, що додому повертатися не хоче. Збиратимуть гроші, аби купити житло в Європі. Коли Софія занедужала, донька послалася на зайнятість. Не приїхала.

Виплакавшись на рідному й сумному хатниську, Софія завела автівку. Вона їздила обережно. І завжди відчувала острах на крутому спуску. А сьогодні. Різко виверне кермо. Скажуть: було слизько, туман. Машину занесло. Ніхто не довідається про її гріх.

Шалено калатало серце. Тіло затерпло. Замість пригальмувати, почала натискати на педаль газу. Раптом майже посеред дороги матеріалізувалася чиясь постать. Ледве встигла зупинитися.

На неї дивилися суворі й добрі водночас очі незнайомого старого.

– Не пора тобі ще туди поспішати, дитино, – мовив тихим голосом. – Мирська суєта не варта, аби через неї кидати душу у прірву гріха.

Не змогла втримати сліз.

– От, і ангел твій ридає. Не можна ангелів залишати сиротами. Вони, як і люди, повинні виконати свою місію. Після зими настає весна. У людей все так само, як у природі. Зараз у твоєму серці холодно і порожньо, як на цих полях, покритих снігом. Але мине час і тут все зазеленіє. Їдь додому, дитино. І більше не засмучуй свого ангела.

Дідо попрошкував тихою ходою. Навіть сніг не скрипнув. Софія спохватилася: подякувати не встигла. І не запитала, хто він, цей сивий старець. Вийшла з машини. Але дивного подорожнього наче й не було. Лише засніжені поля, туман і порожня дорога.

Дзвони кликали на вечірню. Софія швиденько зібралася й пішла до храму. Їй здалося, що лики святих чимось нагадують незнайомого старця. Особливо очі – суворі й добрі водночас.

Через кілька днів сусід запитав, чи Софія ще не передумала продавати машину. Мовляв, його знайомому щось таке здалося б.

Виручених грошей вистачило і на аналізи, і на обстеження. Ще й залишилася дещиця. Лікарі Софію втішили: із здоров’ям все гаразд.

Згодом зателефонувала секретарка колишнього шефа. Запитала Софію, чи вона не проти повернутися на роботу. Почали надходити вигідні замовлення, а Софія – гарний спеціаліст. Щоправда, все було трохи не так. Робота не сподобалась родичці чиновника.

Софії здавалося: хтось невидимий рухає у потрібному напрямку стрілки годинника її долі.

У фойє торгівельного центру Софія натрапила на дитячу виставку-продаж. Учні однієї зі шкіл збирали гроші на лікування своєї однокласниці. Тут були картини, в’язані серветки, вишиття, домашнє печиво та інша всячина. І саморобні книжечки – з малюнками і невеличкими текстами, написаними від руки. Переважно, на різдвяно-релігійну тематику. Вони й зацікавили Софію.

Читайте також: “Думала, коли помітить вaгiтність зрадіє, одружиться. Помилилася: інші помітили, а він – ні. Тільки через 18 років про сина згадав”

В одній книжечці дівчинка Ангеліна писала про «дух Різдва, що мандрує світом аж до весни». В іншій – про ангеликів-охоронців. У третій – про свою прабабусю Катю, яка розповідала, що колись святі ходили по землі і допомагали людям. Книжечка закінчувалась словами: «Може, й тепер ходять?».

Автор – Ольга Чорна
За матеріалами видання “Наш ДЕНЬ”

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram