Серце не камінь. Маю трьох дітей, які про мене геть забули

-Завтра збереш речі, та щоб духу твого тут не було.

-Чи ти геть від горя збожеволіла Ларисо, мені теж тяжко,  адже рідного брата пoхoвала. Схаменись!

-А це тут до чого , -не вгавала братова, -може Василь тебе і пожалів та я з тобою жити не збираюсь, я особисто тобі нічого не винна і ніяких обіцянок не давала.

Заливаючись сльозами мусила збирати свої пожитки. Дві невеличкі торби, от і весь скарб, що мала в свої сімдесят. А  далі куди? Хіба під тином помuрaти, бо хоч і мала трьох дітей,  до жодного не могла звернутись по допомогу.

А ще три роки тому все було гаразд. Була я господинею  в своїй трикімнатній квартирі, і навіть уявити не могла, що все моє життя полетить шкереберть тому що вирішила допомогти сину в скруті.

В той день Євген (старший син) прийшов посірілий від горя. Говорив затинаючись ховаючи очі. Десь в незнайомій компанії напідпитку програв чималу суму в карти. Думав жарти, та посипались погрози, декілька разів його перестрічали й лупцювали.  Оскільки потрібної суми все одно не мав, пригрозили що заберуть дружину й доньку відпрацьовувати борг. Син просив лиш про одне: взяти потрібну суму в кредит, адже сам офіційної роботи не мав. Він навіть банк знайшов де під заставу житла,  швидко мали отримати потрібні кошти.

Чи я не мати, чи в мене серце камінь? Зробила все як він просив, та вже через місяць пролунав перший дзвінок з банку з проханням внести необхідну суму для погашення кредиту. Євген запевнив, що то помилка, щось наплутали. Я повірила бо нічого не тямила ні в банках ні в кредитах, подумати не могла, що рідний син збреше чи зрадить.

Та життя швидко скинуло мої “рожеві окуляри”. Кредит син  не оплачував, а я таких сум і в руках ніколи не тримала. Через деякий час відбувся суд, і моя домівка відійшла за борги банку, а син навіть “вибач”не сказав.

Жити я пішла до Євгена на їх орендну квартиру. Та не довго вони мене терпіли.Одного дня невістка прямо сказала, що я їй набридла, що її дратує моє старече шаркання по підлозі, від запаху моїх ліків в неї алергія, а на місці моєї розкладачки має бути шафа. Євген стояв за  плечима дружини й мовчав, стало зрозуміло, що то їх спільне рішення.

Зателефонувала до доньки, в той же день вона разом з чоловіком мене й забрала до себе. Надійці не було й тридцяти,  мала трьох бешкетників. Вони з чоловіком якось зразу вирішили, що я буду нянькою, а вони працюватимуть. Ніхто навіть не поцікавився чи зможу я в свої роки доглядати за трьома малолітніми дітьми,  прати,  готувати, прибирати. Старалась як могла, але роки,  хворе серце та змолоду скалічені ноги не дозволяли встигнути скрізь. Посипались докори: чому посуд не вимила а лежу, чому дітей не відвела куди просили, як можна було за цілісінький день не попилососити, чому на обід лиш борщ, хоча б вареника якого зліпила. Що мала сказати, лиш плакала та пила заспокійливе. А коли потрапила на лікарняне ліжко, Надійка ховаючи очі попросила до них не повертатись.

Залишився середній син та й він вiдхрестився від мене. Пояснив, що живе в дружини, брати мене нікуди, запропонував мені зняти кімнату, або  поселитись в хостелі…

З лікарні мене забрав брат в нашу батьківську хату. Діти про мене геть забули, лиш тицяли пальцями одне в одного шукаючи того хто мусив мене прихистити, пересварились, зробили винною мене,  та й вся поміч.

І ось учора похoвали брата . А сьогодні стою з двома торбами на зупинці…

Автор Анничка.

Читайте також: Стала ворогом рідним донькам

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram